Пробуджені фурії

Я знизав плечима.

— В мене якраз легко повірити, Вірджиніє. Це ж не я повернувся з мертвих. І не клич мене малим.

Вона трохи всміхнулася.

— Ми всі колись повертаємося з мертвих, Таку. Професійний ризик, пам’ятаєш?

— Я розумію, про що ти.

— Так, — вона перевела погляд на дальню частину пляжу, де схід сонця поки що був неясною кривавою чуткою в ранковому туманці. — То ти віриш їй?

— Що вона — Квелла? — Я зітхнув і підібрав жменю піску. Подивився, як він сиплеться крізь пальці й з боків долоні. — Я вірю, що сама вірить у це.

Вірджинія Відаура нетерпляче махнула рукою.

— Я бачила дротників, які щиро вважали себе Конрадами Гарланами. Я не про це питала.

— Я знаю, про що ти питала, Вірджиніє.

— Тоді й відповідай на справжнє питання, чорт забирай, — сказала вона без жару. — Хіба я нічого тебе не навчила в Корпусі?

— Чи вона — Квелла? — Залишкова волога після купання приліпила смужечки піску до моїх долонь. Я різко труснув їх одна об одну. — Як таке можливо, правда ж? Квелла мертва. Випарувалася. Чого б там твоїм дружкам з будинку не хотілося бачити у своїх вологих політичних мріях.

Вона озирнулася через плече, ніби вважала, що нас могли почути. Ніби могли прокинутися й вийти за нами на пляж, потягуючись і позіхаючи, відпочивши й наготувавшись боляче довести до мене недопустимість такого браку поваги.

— Я пам’ятаю часи, коли ти теж міг про це мріяти, Таку. Часи, коли ти хотів, щоб вона повернулася. Що з тобою сталося?

— Зі мною сталася Санкція-IV.

— А, так. Санкція-IV. Революція потребувала трохи більше зобов’язань, ніж ти очікував, га?

— Тебе там не було.

Після цих слів розчахнулася коротка тиша. Вона відвела погляд. Гурток Вразила складався з номінальних квеллістів — або принаймні неоквеллістів — але серед них тільки Вірджинія Відаура мала посланське навчання. Вона мала здатність витиснути з себе умисний самообман, щоб не дати жодній легенді чи догмі легко в собі вкорінитися. Я думав, що вона повинна була мати думку, до якої варто прислухатися. Ясну точку зору.

Я почекав. Хвилі на фоні продовжували розбиватися об пляж у повільному терплячому ритмі.

— Пробач, — нарешті сказала вона.

— Проїхали. Час від часу ми всі доживаємо до дня, коли нашу мрію хтось топче, чи не так? І якби нам від цього не було боляче, хіба б то не означало, що мрія була другосортна?

Її губи смикнулися.

— Ти й досі цитуєш її.

— Перефразовую. Послухай, Вірджиніє, от виправ мене, якщо я помиляюся, але нема жодного свідчення, що Надя Макіта колись робила резервну копію будь-якого роду. Так?

— Свідчень про резервні копії Такеші Ковача теж немає. Але виходить, що вона вже десь тиняється.

— Ох, не нагадуй. Але це ж Гарлани, тут є зрозуміле обґрунтування. Тут видно цінність такого вчинку.

Вона скоса глянула на мене.

— Ну, приємно бачити, що перебування на Санкції-IV не пошкодило твого еґо.