Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
— Хто вбив старост свого господаря?
Усі люди знову стали на коліна — так вони спільно визнавали свою провину. Отже, вони були розумні й сміливі і вже мені подобались, тож я сказав до них:
— Підведіться, я не буду нікого з вас убивати. Вас так багато, що я просто не визначу, кого віддати кату.
Усі вони розсміялися.
Так до родини Мерці перекинулись декілька тисяч підлеглих туси Лха Шопи. Казали, що землі останнього, якщо подивитись на них зверху, схожі на велике дерево, гілки якого — то смужки гірських ярів, а стовбур — то долина гірської річки. Ця річка поступово збільшує свої води, тож і її долина поступово розширюється. Гирло річки, де вода гуркоче, мов грім, — то корені дерева, а гірські яри у верхній течії річки, з яких у неї вриваються багато потічків — то основні гілки дерева. Увечері управитель приніс карту і я довго розглядав її при світлі ліхтаря, аж поки вгледів у її покручених лініях дерево. Цього разу я відтяв від того великого дерева дві найбільш міцні гілки. Я призначив кількох людей, які стояли тепер переді мною, новими старостами й головами селищ. Вони вимагали від мене надіслати їм нових голів, але я відповів, що дам їм тільки ячмінь.
— Ви — самі собі голови, — сказав я. — А потім уже я — ваш голова.
Наступний день був надзвичайно заклопотаний — я видавав їм зерно, якого було б достатньо, аби подолати голод, а також насіння для сівби на наступний рік. Увечері ці врятовані люди лишилися тут і розпалили на пустирищі ватру. Вони побували на межі між життям і смертю, тож тепер випромінювали ні з чим не зрівнянний пафос. Варто було мені звіддалік помахати їм рукою, як між небом і землею, мов весняний грім, прокотилося їхнє вітання. Коли я увійшов до їхнього натовпу, декілька тисяч людей одночасно впали на коліна і здійнятий ними порох забив мені подих. Я не дуже вірив у те, що всі ці люди за якусь коротку мить стали моїми людьми. Правда, я не міг у це повірити. Коли здійнялась курява, двоє прислужників стали впритул до мене — один справа, інший — зліва. Вони боялися, що хтось може накласти на мене руки. Однак я відсунув їх, адже в тому не було потреби. Нас все одно було лише декілька людей у такому великому натовпі, і якби вони дійсно хотіли з'їсти нас, то їм всім би не вистачило навіть відкусити по маленькому шматочку. Проте вони не могли такого зробити. Вони дійсно підкорилися нам. Мені щастило. Це означало, що про мене піклувалось Небо і піклувалась доля, тож ніхто не міг нічого мені заподіяти.
Я хотів щось сказати, однак мені забило подих здійнятою ними курявою, і це також була їхня доля. Вона не дала змоги більшості людей почути голос їхнього нового господаря. Я тільки махнув рукою, і люди встали з колін. У всіх у них, малих і великих, на чолах налипнув порох. Хоча вони пішли проти свого господаря, однак це зовсім не означало, що їм не потрібен господар. Їм ніколи б не спала така думка, а якби хтось спробував поселити її в них у головах силою, вони б тільки наморщились, а потім легким зусиллям викинули б її з голови. Погляньте, тепер, у світлі ватри, які блискучі й жваві очі на їхніх застиглих обличчях і як вони дивляться на мене — ніби це їм явилося божество. А коли я пішов від них, вони проводжали мене очима, як божество, яке повертається на небо.
Уранці вони всі пішли, залишивши після себе велике порожнє узбережжя. Коли після багатьох днів колотнечі тут раптом запав спокій, у мене на серці теж зробилося порожньо. Я також хвилювався про одне питання, однак мені не потрібно було висловлювати його, адже всі питання, які турбували мене, могли також спасти на думку й іншим людям. Тож нехай краще інші їх і висловлюють. І дійсно під час сніданку управитель сказав:
— Сподіваюся, усіх цих людей не підіслав туси Лха Шопа, щоб виманити в нас ячмінь. Якщо це виявиться так, старший панич нас засміє.
— Якщо ти не віриш молодшому паничеві, йди до старшого, — відказав йому Соднам Г’ялцен, — все одно тут є ми.
— А ти хто такий, що так зі мною розмовляєш? — спитав його управитель і вже підняв на нього руку, але, зрештою, так і не вдарив, поглянувши спершу на мене.
На обличчі Соднама Г'ялцена з'явився вираз задоволення.
— Дай йому два ляпаси, — сказав тоді управитель до Аїра-молодшого.
Аїр-молодший дав два ляпаси своєму напарнику, однак було очевидно, що він б'є не по-справжньому, а занадто легко. Тоді управителю довелося самому покарати ката. Так, коли завинять інші, їх карає кат, а коли кат завинить — тоді на нього може підняти руку тільки людина, яка звикла виконувати роль пана. Ударивши, управитель заподіяв собі біль. Соднам Г'ялцен задоволено розсміявся, я — також, але відразу ж змінив вираз обличчя й крикнув Аїру-молодшому: