Коли курява спаде

— Хто вбив старост свого господаря?

Усі люди знову стали на коліна — так вони спільно визнавали свою провину. Отже, вони були розумні й сміливі і вже мені подобались, тож я сказав до них:

— Підведіться, я не буду нікого з вас убивати. Вас так багато, що я просто не визначу, кого віддати кату.

Усі вони розсміялися.

Так до родини Мерці перекинулись декілька тисяч підлеглих туси Лха Шопи. Казали, що землі останнього, якщо подивитись на них зверху, схожі на велике дерево, гілки якого — то смужки гірських ярів, а стовбур — то долина гірської річки. Ця річка поступово збільшує свої води, тож і її долина поступово розширюється. Гирло річки, де вода гуркоче, мов грім, — то корені дерева, а гірські яри у верхній течії річки, з яких у неї вриваються багато потічків — то основні гілки дерева. Увечері управитель приніс карту і я довго розглядав її при світлі ліхтаря, аж поки вгледів у її покручених лініях дерево. Цього разу я відтяв від того великого дерева дві найбільш міцні гілки. Я призначив кількох людей, які стояли тепер переді мною, новими старостами й головами селищ. Вони вимагали від мене надіслати їм нових голів, але я відповів, що дам їм тільки ячмінь.

— Ви — самі собі голови, — сказав я. — А потім уже я — ваш голова.

Наступний день був надзвичайно заклопотаний — я видавав їм зерно, якого було б достатньо, аби подолати голод, а також насіння для сівби на наступний рік. Увечері ці врятовані люди лишилися тут і розпалили на пустирищі ватру. Вони побували на межі між життям і смертю, тож тепер випромінювали ні з чим не зрівнянний пафос. Варто було мені звіддалік помахати їм рукою, як між небом і землею, мов весняний грім, прокотилося їхнє вітання. Коли я увійшов до їхнього натовпу, декілька тисяч людей одночасно впали на коліна і здійнятий ними порох забив мені подих. Я не дуже вірив у те, що всі ці люди за якусь коротку мить стали моїми людьми. Правда, я не міг у це повірити. Коли здійнялась курява, двоє прислужників стали впритул до мене — один справа, інший — зліва. Вони боялися, що хтось може накласти на мене руки. Однак я відсунув їх, адже в тому не було потреби. Нас все одно було лише декілька людей у такому великому натовпі, і якби вони дійсно хотіли з'їсти нас, то їм всім би не вистачило навіть відкусити по маленькому шматочку. Проте вони не могли такого зробити. Вони дійсно підкорилися нам. Мені щастило. Це означало, що про мене піклувалось Небо і піклувалась доля, тож ніхто не міг нічого мені заподіяти.