Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
Однак повільніше трохи, дайте, я витру сльози!
Оскільки саме тоді, коли я співав, події й почалися. У ту мить моє серце було сповнене розчарування, тому я не почув, коли все дійсно почалося. Я співав собі, співав, аж раптом побачив, що люди, які грали в шахи, підкинули їх у небо, і побачив, як унизу забігали слуги.
Мої губи співали, а очі дивилися на безлад навколо, і я думав, що ці люди, напевне, вважають, що я через біль можу кинутися з вежі вниз. Батько кинувся до мене, почав розмахувати до мене рукою і вказувати в напрямку віддаленої ущелини. Тепер і я почув, що звідти, куди вказував батько, долинають потужні постріли.
Я припинив співати.
Батько загукав до управителя:
— Він знав наперед, він знав раніше за нас! Він — найрозумніший дурень у світі!
Управитель також закричав:
— Хай живе родина Мерці! Він знав наперед без ворожіння!
Так волаючи, вони підбігли до мене й хотіли щось сказати, однак мені нічого було їм говорити. Можливо, я щойно витратив на спів забагато сил, тож тільки сказав:
— Я стомився і хочу спати.
Вони пішли за мною до кімнати. У далекій ущелині продовжували лунати потужні постріли. Такі щільні й радісні звуки могла видавати тільки зброя родини Мерці. Я заснув. Управитель сказав:
— Спи спокійно, паничу. Ніхто не може протистояти зброї Мерці.
— Ви йдіть, — сказав я, — ви зможете протистояти.
Вони вийшли.
Туси Мерці відрядив своїх людей влаштувати в горах засідку. Вони мали чекати там, поки з’явиться туси Лха Шопа, щоб знову відібрати зерно в жінки-туси. Тепер загадку було розкрито і я хотів спати. Яким буде світ завтра, коли я прокинуся, я не хотів знати.
Я тільки… хотів… спати…
Через зерно наші два північних сусіди почали війну.
А на нашому клапті землі, як тільки починається війна між туси, серед інших туси неодмінно з'являються такі, що не хочуть спостерігати за цим збоку, тож починають бігати навколо, підлещуючись, і виконувати роботи примирителя.
Цього разу вважалося, що війну за ячмінь між двома північними сусідами спровокували Мерці. Коли казали, що до нас приїхали гості, батько дуже неввічливо відповідав:
— Ви теж хочете отримати нашого ячменю. Я думаю, краще вже нічого не говоріть.
А син-бовдур родини Мерці казав їм так:
— Якби ви тримали в руках не кавалки опію, а багато ячменю, ви могли б говорити все, що хотіли.
Однак управитель приготував розкішний бенкет для цих непроханих гостей.
Що вони могли ще сказати? Вони відчували, що дійсно нічого.
Вирядивши усіх цих людей, батько повернувся до замку. Перед від'їздом він сказав мені тільки одну фразу:
— Нехай вони воюють.
Сенс цих слів був очевидний, ніщо в них не могло викликати помилку в розумінні.
— Гаразд, нехай воюють.
Туси поплескав мене по плечу і вирушив назад до замку на чолі кількох охоронців.
Коли він проїхав уже значну відстань і його кінь навіть побіг підтюпцем, туси раптом сильно натягнув повід, змусивши коня високо підняти голову, обернувся й крикнув мені:
— Що повинні, те й робити!
— Такі знайомі слова, — сказав я.
— Це ж ти йому таке сказав, — відказав Соднам Г'ялцен.
— Я так казав? — перепитав я в кульгавого управителя.
— Нібито так.
Завжди, коли йшлося про мої з батьком відносини, управитель говорив дещо туманно. Однак я не звинувачував його, адже він допомагав мені в багатьох справах, як ось, наприклад, зараз — хоча батько, як і я, вважав, що потрібно робити те, що потрібно, я наказав управителю нагодувати досита зерном людей і коней родини Ронггонг, замислюючи таким чином успіх у протистоянні з голодними людьми й кіньми туси Лха Шопи. Я також відрядив разом із тусинею кількох відмінних стрільців, а ще умільців кидати ручні гранати. Відтак перемога у війні між двома туси від самого початку вже була задана мною.
30. Нові васали
Тусиня повинна була здобути перемогу, тож я й сприяв цьому.
Слідом за тим я готувався до наступної події.
Я вже казав на початку, що мій старший брат не повинен був будувати на кордоні фортецю. Фортецею був замок родини Мерці, однак він був збудований у часи, коли наша родина часто зазнавала нападів, коли в неї не було кулеметів, ручних гранат і гармат. Тепер часи змінилися і колесо простору обернулося, тож родині Мерці вже не потрібно було, як раніше, хвилюватися, що на неї нападуть. Навіть коли мова йшла про кордони. Тепер прийшла черга інших хвилюватися через нас. Варто було мені втрутитись, коли інші воювали, як результат війни відразу ж визначався — хто переможе, а кому доведеться підкоритись. Жоден з наших північних сусідів не розумів, що не слід хвилюватися за війну, яку вони між собою ведуть. Для мене ж це все було зовсім не складно: потрібно було дочекатися, коли приїде тусиня, і навантажити на її худобу зерно, а також дати трохи патронів кулеметникам. Ситуація складалася непогано і настрій у мене був непоганий, адже навіть бовдур іноді може бути розумнішим за себе, тож будь-яка моя дія виглядала як підказка добрих духів.