Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Спроба відокремити комедію від Росії та перенести її, наче незугарне вбрання, на тіло України, знайшла своїх продовжувачів у XX столітті. Вчений зламу століть Сємьон Вєнґєров, приміром, стверджує, що враження, які поклали початок і «Ревізорові», і «Мертвим душам», ґрунтувалися на гоголівському досвіді провінційної України, а не Росії[239]. Вєнґєров засновує свій аргумент не на внутрішній природі цих описів і їхній відповідності до українських реалій, а на біографічних свідченнях, які насправді показують обмежену обізнаність Гоголя в російському житті. Для Вєнґєрова можливість того, що Гоголь міг прикласти свої українські спостереження до комедії про Росію, зводить її нанівець як факт, що стосується російської культури. Віддаючи перевагу істині над репрезентацією, факту над образом, він відкидає те, що в п’єсі не згадується про Україну.

У той час, як Вєнґєров приписує свідому нечесність Гоголеві, інший тогочасний рецензент Северной пчелы вважав, що авторові просто бракує контролю над його матеріалом і уявою. Він вважає гоголівські описи України чудовими, але зазначає, що «в момент, коли Гоголь ступає на російський ґрунт, ця чарівність зникає». Він стверджує, що Гоголь може ніколи не позбутися своєї українськості, навіть коли «є очевидною відсутність особливого бажання зображати малоросів». У «Ревізорі» Гоголь мимоволі населяє українцями те, що намагається представити як російську комедію[240]. За іронією, на сторінках того самого журналу кілька місяців перед цим Булґарін був помічений радше у протилежній критичній тенденції з русифікації Гоголя, ніж в обмеженні його до українськості.

Обігрування «української карти» було популярною стратегією серед тих, хто прагнув нівелювати гоголівський критичний образ Росії. Рецензуючи друге видання п’єси в 1841 році, Ніколай Полєвой у Русском вестнике також намагався обмежити Гоголя до ролі українця, а отже, провінційного і незначного автора. Полєвой пише: Его участок — добродушная шутка, малороссийский жарт… отдельный и самобытный, хотя также заключающийся в свойствах малороссиян[241]. Ті читачі Полєвого, котрі пам’ятали його рецензію на другий том «Вечорів на хуторі біля Диканьки», усвідомлювали, що під українським гумором і самобутністю Полєвой має на увазі щось набагато гірше за їхні російські відповідники. Полєвой припускає, що Гоголь учинив нерозумно, покинувши українське поетичне середовище, й аналізує «Ревізора» як фарс, гротескне спотворення та нудний анекдот.