Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Виривання гоголівської п’єси з російської реальності набуло популярності у XX столітті. Поет і вчений Вячеслав Іванов стверджував, що місце дії Гоголя являє собою парадигматичне комедійне місто Аристофана й змальовує соціальний мікрокосм, що «символічно дорівнює будь-якому суспільному союзу»[246]. Владімір Набоков вважав сміховинною ідею того, що він колись влучно перейменував на The Government Spector (державний привид. — Прим. перекл.), яку було сприйнято як «сатиру на справжнє життя в Росії». Далекий від будь-якої соціальної реальності та «ідей» — Набоков розглядав усі твори Гоголя виключно як мовний феномен — він розуміє «Ревізора» як «поезію в дії», тобто «таємниці ірраціонального, що пізнаються за допомогою раціонального мовлення»[247]. Поезія в дії, місто Аристофана, ілюзорність — усі ці ймовірні підходи до гоголівської творчості поділяють значущу в культурному плані тенденцію до відокремлення гоголівської п’єси від російської реальності або, навпаки, до звільнення Росії від її образу. Ці інтерпретації, здається, мали на меті довести, що гоголівська п’єса не про Росію, оскільки вони показували, що вона — це «поезія в дії» і так далі. Хоч і будучи набагато менш грубими за спробу Булґаріна виштовхнути цей образ за межі кордонів Великого російського народу, ці підходи також свідчать про те, як Гоголь зумів змусити своїх співвітчизників почуватись незручно.