Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

В. П. Андросов у Московском наблюдателе також поставив твір Гоголя серед найбільших здобутків сучасної російської літератури[243]. Він стверджував, що сучасна комедія — високий жанр, що має на меті виявляти недоліки людини, які розквітли через її становище в суспільстві. Хоча в гоголівській комедії не явлено жодної зовнішньої реальності, вона, проте, насправді містить глибшу внутрішню істину в тому, що схоплює соціальні звичаї через переконливих персонажів і ситуації.

Хоча політичний вимір рецепції цієї п’єси не спливав у пресі, він був одним із найважливіших аспектів її неофіційного сприйняття. Передруковуючи свою рецензію у своєму зібранні творів, Вязємський додає до неї запис від 1876 року, у якому йдеться про те, що чимало людей розглядали «Ревізора» як политический брандс-кугель (палаючу бомбу) з тайным умыслом[244]. На їхню думку, у виборі Гоголем маленького міста було приховано напад, що метил выше, у підвалини російської держави. Дехто вітав таку критику; інші її засуджували, вважаючи автора опасным бунтовщиком. Хоча Вязємський вважає саму можливість політичного виміру цієї п’єси чистою нісенітницею: він, схоже, був достатньо поширений для спростування з його боку після чотирьох десятиліть із дня прем’єри. Відомий російський інтелектуал-емігрант Алєксандр Герцен також підтверджує існування цього виміру в рецепції[245].

Зіставлення гоголівської комедії з реальним російським життям — це найпалкіше обговорюване питання — займало уми як шанувальників п’єси, так і її критиків. Втім, дехто намагався уникнути цієї проблеми як вирішального критерію і стверджував, що п’єса не про реальність або про щось специфічно російське. Що досить дивно, якраз Бєлінський і породив цю традицію. Докладний аналіз цієї п’єси, який він пообіцяв у своїй замітці в Молве, ніколи й не був утілений, але щось дуже схоже з’явилось у його статті від 1840 року про комедію Ґрібоєдова «Горе з розуму» (Горе от ума, 1833). Ця стаття є аномальною, якщо брати до уваги пізніший підхід до Гоголя як найбільшого реаліста російського життя. Тут Бєлінський звертає увагу на надзвичайну достовірність у гоголівському зображенні життя загалом — а не російського життя. Він розкриває глибоку психологічну правду в гоголівських персонажах, і там, де потрібно в гоголівському тексті, імпровізує мисленнєві процеси або частини життєвих історій, таких, як дитинство міського голови, майже науково виводячи її з власних характеристик Гоголя. У цій статті поняття німецької ідеалістичної філософії набувають загрозливих розмірів. Бєлінський віддає гоголівську комедію на муки своїм напівперетравленим поняттям — таким, як внутрішня й зовнішня, суб’єктивна й об’єктивна реальність і абсолют. Більше ні слова про Росію, Петербург або маленьке місто. Тепер блискучий твір Гоголя являє собою самодостатній естетичний універсум, де виражено «відмову від життя, ідею ілюзорності», які геній Гоголя наділяє «об’єктивною реальністю». У ньому зображено «порожнечу, заповнену активністю незначних пристрастей та дріб’язкового егоїзму». Міський голова покараний привидом, персоніфікованим Хлєстаковим, і чекає іншого покарання від «реальності» (це Бєлінський визначає згодом, незважаючи на явну суперечність, як «ланцюг привидів»; ССБел 2, 212—214). Безтілесний, ефемерний ревізор Бєлінського робить будь-який зв’язок із соціальною реальністю Росії вторинним і майже розчиняє п’єсу в небутті.