Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Різка критика міста виходить за межі такого фундаментального недоліку, як хабарництво. З установами, очолюваними корумпованими чиновниками, абсолютно все негаразд. Хворі в лікарні брудні, як ковалі, і не отримують ліків; для покращення медичної статистики міський голова наказує декого виписати. Лікар — невмілий німець Хрістіан Гібнер, котрий не розмовляє російською, видаючи лише незрозумілий звук — щось між «ее» і «ех». Будівлю місцевого суду прикрашає радше не Феміда із зав’язаними очима, а нагайка. Поштмейстер відкриває і перечитує всю вхідну та вихідну кореспонденцію — просто з цікавості — і навіть зберігає листи, які йому найбільше сподобались. На прохання міського голови він перехоплює доноси. Міський голова — справжній бич купців — забезпечує свою родину всіма товарами, що йому припадають до смаку в їхніх крамницях. Він краде державні кошти для будівництва церкви і має намір повідомити про те, що вона згоріла. Всі, хто не здобуває прихильності в міського голови, висилаються рекрутами до війська. Він наказує відшмагати безневинну жінку. Гігантські блощиці в місцевому готелі — паразит, який у Гоголя постійно асоціюється з Росією, ще з «Вечорів на хуторі» — как собаки, кусают (ПСС 4, 36).

У п’єсі поєднується неприємне зображення порядків маленького міста з такою ж непривабливою картиною Петербурга. Російська столиця відображається в поняттях та ідеях провінціалів, як криве, але в певному сенсі правдиве дзеркало. Як і у випадку з державною системою, гоголівська іронія є двосічною. Він висміює неотесану вульгарність, претензійність і простацьке захоплення поверховим блиском, але й також дає негативну оцінку Петербургу. Як зазначає Дональд Фенгер, «Ревізор» — це п’єса про владу Петербурга. Однак влада ця далека від цивілізованого впливу[226]. Петербурзька прем’єра п’єси покликана була не тільки показати петербурзькому суспільству провінцію в комедійному світлі, а й показати такий образ самого Петербурга, якого він заслуговує. Беручи до уваги концепцію цього міста з гоголівських повістей, неможливо уявити, яким чином його Петербург міг перетворитися на світоч просвітництва, джерело покращення звичаїв і етнічний стандарт для країни в цілому. Замість цього між повістями та п’єсою простежується спадкоємність у розробці образу столиці, що постає вмістилищем корупції, кар’єризму, продажності та поверховості. Провінції, зачаровані петербурзькими принадами, успішно переймають ці риси, засвоюючи їх як власні цінності. Хоча місцеві простаки й спотворюють чимало аспектів столичного життя, вони також представляють Петербургові дуже реальне свідчення його вартості — за допомогою демонстрації відчутного ефекту його впливу.