Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Несподівана «радість» була імплементована у переговорний процес дуже швидко, буквально впродовж тижня. Правдоподібно 9 січня, під час засідання за участі петроградської делегації, Гоффманн заявив Троцькому-Бронштейну: «Для німецького військового командування питання щодо прикордонних держав вирішене: воно стоїть на тій точці зору, що законні представники цих держав висловилися за їх відділення від радянської Росії», і, отже, Центральні держави підуть на підписання з ними сепаратної мирової угоди поза тим, що про це думають петроградські вожді». Додамо від себе, що додатковим аргументом на користь саме такого підходу була наявність на Східному фронті трьохсоттисячної німецької армії. За Бронштейном та його товаришами у військовому сенсі не було нічого.
Українська делегація, пише далі Гоффманн, «харчувалася разом з нами в офіцерській їдальні і спокійно розмовляла про свої цілі та бажання. У мене склалося враження, що з ними швидко можна дійти до згоди. ... Я запропонував графу Черніну (який ані Любинського, ані Севрюка він терпіти не міг. — Д. Я.) уповноважити мене спочатку в приватній розмові з українцями твердо встановити, на яких умовах вони схильні укласти сепаратний мир з Центральними державами. Граф Чернін, — стверджує Гоффманн, — дав мені таке повноваження».
Після попередніх розмов та консультацій з Києвом, читаємо далі, київські делегати оголосили Гоффманнові (певно, це сталося 10 січня. — Д. Я.), що неодмінними умовами миру є приєднання Холмщини до УНР та утворення з Галичини та Буковини окремого коронного краю у складі Австро-Угорщини.
Остання вимога ставила у безвихідне становище австрійців: погоджуючись на приєднання Холмщини, вони створювали нерозв’язний конфлікт із поляками. Створення окремого коронного краю з руських земель негайно ставило на порядок денний надання такого ж права іншим народам мультинаціональної імперії, а такого навантаження вона би не витримала.
30 січня, після консультацій у Берліні та Відні, відбулося перше «повне» засідання учасників конференції (Гоффманн датує його «першими числами січня». — Д. Я.). Кюльман, Гоффманн та Чернін вийшли на це засідання з гострою установкою: «триматися цього українського уряду, незважаючи на його тимчасові ускладнення. «Тимчасовими» ці ускладнення були остільки, оскільки ми у будь-який час могли силою зброї підтримати і знову оселити його на Україні <...> Я дивувався молодим українцям, — підсумовував генерал Гоффманн, — вони, очевидно, знали, що крім можливої допомоги з боку німців у них нічого немає, що уряд їх — справжнісінька фікція. Тим не менше у переговорах із графом Черніним вони твердо обстоювали своє і в своїх вимогах ані на йоту не відступали»[109].
«Твердо обстоювали» — значить «твердо обстоювали». Ставити під сумнів судження авторитета — справа невдячна. «Алгебру» одного з найвидатніших німецьких військових стратегів випробуємо «арифметикою» ще одного мемуариста, який, на його переконання, був чи не головним архітектором миру між УНР та Центральними державами. Йдеться про спомини вже згадуваного Залізняка, вміщені в цитованій збірці «Дипломатія УНР». Мемуарний текст — «про закулісові і таємні досі обставини, при яких велися мирові переговори в Берестю Литовському».
Хто такий Микола Залізняк?
Перша-ліпша біографічна довідка про цього добродія інформує, що народився він у Криму 1888 р., тобто в 1917/1918 рр. йому виповнилося хіба 30 років. У 1945 р. він був заарештований радянськими спецслужбами, засуджений до тривалого терміну ув’язнення і помер у тюрмі. Оце і все, що відомо.
Що розповідають мемуари Миколи Залізняка?
Немає потреби говорити, що до цих споминів, як і до будь-яких інших, треба підходити з надзвичайною обережністю.
Ось один красномовний приклад: цей панок стверджує, що, беручи участь у переговорах, одного дня «випадково» знайшов «якусь пом’яту російську (виділено нами. — Д. Я.) газету», «що валялася в кімнаті наших нарад на канапі. Я взяв її до рук, — пригадує мемуарист, — і почав переглядати. Це було число «Київської мислі», в якому я прочитав опублікований там російський текст IV Універсалу», про який, мовляв, «недавно прибулі з Києва» Любинський і Севрюк нічого не знали.