Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Саме ця обставина, за М. Залізняком, радикально змінила ситуацію на переговорах. Він нібито особисто повідомив Черніна про проголошення самостійності УНР, нібито після чого той на офіційному засіданні оголосив про визнання делегації УНР[110].
Цього не могло бути ніколи, тому що ніколи не могло бути. Чернін виступив із такою заявою ще 12 січня. «Киевская мысль», як і інші київські газети, ознайомила своїх читачів з Універсалом 13 січня. Потрапити до Бреста примірник газети раніше 15 січня не міг — хіба за сприяння Воланда або когось із його почту.
Попри це, спомини Залізняка, інших учасників подій, опублікованих у збірці, підготовленій під егідою МЗС та НАН України, не залишають каменя на камені від конструкцій сучасних фальсифікаторів історії нашого народу та нашої країни з їхніми твердженнями на кшталт «Український уряд мав дуже вузьке поле для маневру, тому попри всі свої симпатії до країн Антанти був змушений (виділено нами. — Д. Я.) сісти за стіл переговорів з державами Центрального блоку, тим більше, що більшовицька Москва їх вже розпочала<...>»[111].
Але не забігаймо наперед.
У 19-річному віці Залізняк, за його власними словами, «за участь в українському національному русі був заарештований царською владою». Наприкінці лютого наступного, 1908 р., — згадував він, — «пощастило мені втекти з Києва з в’язниці, звідки я мав йти етапом на вічне поселення в Сибір з позбавленням усіх прав»[112]. Власне, тут міститься перша загадка: за яку таку справу нікому невідомий юнак міг отримати такий присуд? Наприклад, чи не найвідоміша есерівська терористка Марія Спиридонова була засуджена до кари на горло з заміною на безстрокову каторгу за вбивство губернського чиновника, яке здійснила за два роки перед тим.
Залізняк ніде, ніколи і ні за яких обставин не розповідав ані про свою справу, ані про щасливі обставини, які, по-перше, витягли його із в’язниці, по-друге, дозволили впродовж наступного місяця перебувати на «нелегальному становищі» в рідних пенатах, а звідти — і це по-третє — з фальшивими документами перебратися з Сімферополя через Волочиськ та Броди до Львова.
Можливо, розповісти про це могли би документи Окремого корпусу жандармів або Департаменту поліції МВС, але це вже тема окремого дослідження. У Львові він нібито став «активним учасником студентського руху у Галичині», але сам Микола того не підтверджує. Натомість повідомляє, що на початках Першої світової війни вже був «головою Закордонного Комітету Українських Соціалістів-Революціонерів», політичної партії, яка конституювалася на установчих зборах лише у квітні 1917 р., а отже, не існувала на пору війни. До того часу на території підросійської «України» існували поодинокі групи молодиків, які називали себе «українськими есерами», але хто з них, коли і як уповноважив Миколу Залізняка представляти їхні «інтереси» за кордоном, відомо було також співробітникам або Окремого корпусу жандармів, або того-таки Департаменту поліції, або профільному австро-угорському відомству. Нам, зі слів самого Залізняка, відомо інше: міфічний ЗК УПСР «одноголосно станув на тому, що в війні між Австро-Угорщиною і Росією треба в імені організації виставити політичний постулят незалежної Української Держави, а для осягнення цієї цілі всякими спробами підривати силу Росії й увійти в контакт і порозуміння з відповідними чинниками тих держав, які будуть провадити з нею війну».
Треба сказати, що погляди Залізняка не були оригінальними. Такі погляди були притаманні й таким відомим діячам, як В’ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Володимир Степанківський (1885—1957 рр.), Андрій Жук та всім іншим, хто свідомо й послідовно «виступали за використання майбутнього військового конфлікту для досягнення Україною незалежності. <...> Політемігрантам була властива австрофільська орієнтація, зумовлена підтримкою австрійського державного курсу з боку українських структур Галичини і Буковини».
Частина з цих діячів самими словами не обмежилися — за прямої підтримки Німеччини та Австро-Угорщини пішли на створення Союзу визволення України, метою якого було досягнення державної незалежності України. Як показав Сергій Адамович, крім СВУ, вже восени 1914 р. у Стамбулі було сформовано «сателітне СВУ» — Українська соціал-демократія. Важливо також підкреслити, що провідники галицьких та буковинських українців «використовували наддніпрянців як інструмент для втілення своїх вузькопартійних завдань»[113].