Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Я й досі бачу Герберта Веста у зловісному світлі електричної лампи, коли він вколює свій реанімаційний розчин у руку безголового тіла. Мені не до снаги описати цю сцену — я втрачу свідомість, якщо спробую, оскільки там панувало божевілля — у кімнаті, повній посортованих частин різних тіл, з її слизькою залитою кров’ю підлогою і чи не по щиколотки всипаною обрізками плоті, і з жахливим місивом із тканин рептилій, що надималось і булькотіло над тремтливим синьо-зеленим тьмяним вогником у заповненому тінями кутку.

Екземпляр, якого Вест негайно оглянув, мав чудову нервову систему. На неї покладалися великі надії; щойно м’язи почали посмикуватися, я помітив на Вестовому обличчі гарячковий інтерес. Гадаю, він готувався побачити докази своєї непохитної віри в те, що свідомість, розум і сама особистість можуть існувати окремо від головного мозку, що людина не має певного осердя, об’єднавчого духу, а є лише керованою нервами машиною, і кожна її частина більш-менш самодостатня. Лише одна тріумфальна демонстрація відділяла Веста від спростування дива життя і зведення його до категорії звичайного міфу. Тіло смикалося все сильніше і просто на наших очах почало страшно звиватися. Руки тремтливо випростались, ноги простяглися, а м’язи звело в огидній судомі. Тоді безголове тіло розкинуло руки у жесті, в якому ми непомильно впізнали безнадію — осмислену безнадію, що неспростовно доводило правильність кожної теорії Герберта Веста. Очевидно, нервові волокна зберегли спогад про останні прижиттєві вчинки людини: намагання вибратися з аероплана, що стрімко падає.

Я ніколи не дізнаюся напевне, що потім сталося. Це могло бути наслідком галюцинації від шоку, спричиненого миттєвою, раптовою і цілковитою руйнацією нашої будівлі під шквалом вогню німецької артилерії — хто зможе це підтвердити, якщо вважається, що вижили тільки ми з Вестом? Перед своїм нещодавнім зникненням Весту подобалось порозважати на цю тему, але іноді йому ставало не по собі; було б дивно, якби у нас обох були однакові галюцинації. Жахлива подія була вкрай проста, важило те, що стояло за нею.

Тіло на столі підвелося, наосліп мацаючи довкілля, і ми почули звук. Я не назвав би це голосом, бо звук був занадто жахливим. Але у цій ситуації його звучання було не найстрашніше. Не була жахливою і фраза — він прокричав лише: «Стрибай, Роналде, заради Бога, стрибай!» Жахливим було джерело звуку.

Звук долинав із закритого чана у тому проклятому кутку, де клубочилися чорні тіні.