Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Саме крик мерця загострив і поглибив мій жах перед доктором Гербертом Вестом, який мене непокоїв останні роки нашого товаришування. Природно, що така річ, як крики мертвої людини, викликає жах, бо вочевидь у цьому немає нічого звичного чи нормального; але я вже звик до таких речей, тому і в цьому випадку постраждав лише через надзвичайні обставини. І, як я вже зауважував, я боявся не самого мерця.
Герберт Вест, чиїм спільником і помічником я був, поширював свої наукові зацікавлення далеко за межі буденності сільського лікаря. Саме тому, налагодивши практику у Болтоні, ми обрали відлюдний будинок біля бідняцького цвинтаря. Коротко і прямо кажучи, єдиним і всепоглинаючим інтересом Герберта були таємні дослідження феномену життя та смерті, скеровані на реанімацію мертвих шляхом ін’єкції певних збудливих розчинів. Для цих моторошних експериментів необхідно було мати постійне джерело дуже свіжих людських тіл; дуже свіжих, оскільки навіть найменший розклад безнадійно пошкоджував структуру мозку, і саме людських, бо ми виявили, що для кожного виду організмів потрібен свій окремий розчин. Ми занапастили і покалічили цілі табуни кроликів і морських свинок, але ця дорога вела в глухий кут. Вест ніколи не досягав цілковитого успіху, оскільки він ніколи не мав можливості провадити досліди над достатньо свіжим трупом. Він потребував тіл, яких щойно покинуло життя; тіл без жодної ушкодженої клітини, тіл, які були б здатні сприйняти новий імпульс до того активного стану, який ми називаємо життям. Сподівання на те, що це друге, штучне життя могло б стати вічним завдяки повторним ін’єкціям, було марним, бо з часом ми виявили, що звичайний живий організм жодним чином не реагує на укол. Щоб створити штучну активність, природне життя мало б покинути тіло — піддослідний мав би бути дуже свіжим, але цілковито мертвим.
Ці жахливі дослідження розпочалися, ще коли ми з Вестом були студентами медичного інституту Міскатонікського університету у Аркхемі, на той час уже цілком переконані в абсолютно механічній природі життя. То було сім років тому, але, здавалося, Вест не постарів ні на день — він був невисокий, білявий, чисто поголений, тихий хлопчина в окулярах, і тільки вогонь, що час від часу спалахував у його холодних блакитних очах, все більше видавав у ньому фанатика, цілковито захопленого своїми жахливими дослідами. Наші експерименти нерідко були жахливими у своїй непересічності, коли внаслідок невдалої реанімації різними складниками життєвого розчину холодний могильний прах відроджувався до ненормального, неприродного, безмозкого існування.
Одне тіло пронизливо заверещало; інше звелося на ноги, відлупцювало нас обох до втрати свідомості і, очманіле, кинулося геть, аж доки його не запроторили за ґрати божевільні; огидна ж чорношкіра потвора видерлася з власної неглибокої могили і скоїла жахливі речі — Весту довелося її застрелити. Ми ніяк не могли розжитися на достатньо свіже тіло, щоб викликати у нього бодай якийсь проблиск свідомості після воскресіння, тож мимоволі плодили безіменні жахіття. Нас гризла думка про те, що один, можливо, два наші монстри і досі живі — вона невідступно нас переслідувала, аж доки, зрештою, Вест не зник за зловісних обставин. Але на час того крику у підвальній лабораторії відособленого котеджу у Болтоні наші страхи ще корилися спраглим пошукам надзвичайно свіжого тіла. Вест прагнув цього набагато більше, ніж я, тож мені майже здавалося, що він напівжадібно поглядав на кожну здорову живу людину.
То був липень 1910 року, коли почала закінчуватися наша смуга нещасть з добуванням нових зразків. Я довго гостював у своїх батьків у Іллінойсі, а повернувшись, виявив Веста у стані незвичного для нього збудження. Герберт негайно повідомив, що, судячи з усього, він вирішив проблему свіжості тіла, підійшовши до неї з іншого боку — використовуючи штучну консервацію. Я знав, що він працює над новим, вкрай незвичним бальзамувальним складом, тож не здивувався, коли йому все вдалося; проте перш ніж він пояснив деталі, я не розумів, як цей новий реагент може допомогти нам у роботі, бо зразки, з якими ми експериментували, зазвичай втрачали свіжість ще до того, як ми починали проводити з ними досліди. Вест і сам це чудово розумів; він створював цей бальзамувальний розчин швидше для майбутнього, аніж для негайного вжитку, сподіваючись, що доля знову пошле нам цілком свіжий і відносно законно здобутий труп, як‑от кілька років тому, коли вона підкинула нам негра, вбитого у Болтоні на підпільному боксерському поєдинку. І нарешті доля таки змилостивилась: у таємній підвальній лабораторії покоївся труп без жодних ознак розкладу. Вест не брався передбачати, що трапиться під час реанімації, і чи можемо ми сподіватися на повернення розуму і глузду. Експеримент мав бути поворотним моментом наших досліджень, тож він приберіг нове тіло до мого повернення, щоб, як уже було заведено, ми обоє спостерігали за розвитком подій.