Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

На бойовищах Великої Війни[62] багато людей спізнали жахливі речі, про які ніколи не згадувалось у пресі. Деякі з цих речей змушують мене мліти, деякі викликають спустошливі нудотні спазми, а інші змушують тремтіти і озиратися назад, у темряву; але навіть найгірші з них тьмяніють перед наймоторошнішою річчю з усіх — вражаючим, неприродним, неймовірним жахом із тіней.

У 1915 році я був військовим лікарем у чині молодшого лейтенанта у складі канадського полку у Фландрії, один із багатьох американців, які випередили уряд у цій велетенській битві.[63] Я пішов до війська не з власної ініціативи, а скоріше, цілком природно вслід за людиною, якій я був за невідступного помічника — відомим у Бостоні фахівцем з хірургії доктором Гербертом Вестом. Доктор Вест сам шукав шансу попрацювати хірургом на великій війні, тож коли трапилась нагода туди потрапити, він, майже проти моєї волі, потягнув за собою і мене. У мене були б свої причини для радощів, якби війні довелося нас розлучити; причини, через які мене все більше обтяжували моя медична практика і товариство Веста; але коли він вирушив до Оттави і завдяки університетським зв’язкам отримав на комісії звання майора, я не міг опиратися його владній наполегливості у питанні мого супроводу як його незмінного асистента.

Коли я кажу, що доктор Вест шукав можливості працювати на полі битви, я не маю на увазі, що він був від природи спраглий війни або переймався порятунком цивілізації. Холодна розумна машина — от хто він був; сухорлявий, білявий, блакитноокий чоловічок в окулярах; гадаю, подумки він підсміювався з моїх раптових сплесків завзяття і люті на вимушений нейтралітет. Втім, було дещо, що він прагнув отримати в охопленій боями Фландрії; і щоб досягти цього, він погодився одягти військовий однострій. Мало хто хотів від війни того, що й він, пов’язаного зі специфічною галуззю медицини, якою він потаємно займався і в якій досяг неймовірних, а де в чому і жахливих успіхів. Він хотів не більше і не менше, як безкінечного джерела отримання щойно вбитих людей із різними ступенями каліцтва.

Герберт Вест потребував свіжих тіл, бо справою його життя була реанімація мерців. Звісно, модна клієнтура, яка після приїзду до Бостона швидко створила йому репутацію, нічого не знала про цю його діяльність; зате я добре знав про неї, його щирий друг і єдиний помічник ще із давніх часів у медичному інституті Міскатонікського університету у Аркхемі. То було в ті університетські роки, коли ми тільки починали наші жахливі експерименти, спершу на маленьких тваринках, а тоді і на здобутих правдами і неправдами людських трупах. Він впорскував свій розчин у вени мерцям, і, якщо вони були достатньо свіжими, вони на нього реагували. Значно більшою проблемою для нього став підбір правильної формули, бо, як виявилося, кожен організм потребував цілком специфічного стимулювання. Коли він згадував про свої часткові невдачі, його охоплював жах від безіменних почвар, що поставали внаслідок використання недосконалих розчинів чи недостатньо свіжих тіл. Деякі з них і досі ще були живі — один сидів у божевільні, а інший зник, і Вест увесь тремтів, коли думав про можливу, хай навіть малоймовірну, зустріч із ним.