Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
— Що? Кого? Що? Що?
Простягнулося до нього руку із закривавленою хустинкою; він гнівно її відштовхнув. Потяг шарпнувся, турок стрибнув уперед. Вперлося грудьми в стіну, вбилося лікоть у ребра Фессарa. Зблиснув перед очима затиснутий кулак. Два тіла забилися об двері купе й бічну стінку коридору, прикрашені скульптурами окуття, металеві рами, скло, дерево й крижлізо. Він задихався і сичав крізь зціплені зуби — чи слова якісь турецькою мовою, чи прокльони, погрози, імена святих? Потяг мчав, тук-тук-тук-Тук. Звільнивши поли піджака, штовхнулося турка в груди. Він полетів назад, хотів схопитися за клямку вікна, не вхопився, вдарився об одвірок і впав, як підрубаний, склавшись у позі чи то навпочіпки, чи то навколішки, з руками, заломленими за спину, безвладно звішеною головою, зім’ятий у химерний крендель кінцівок у вузькому коридорі Транссибу. Яскравий кармін розливався по гладкому черепі, мов цукрова полива, — червона рідина в червоному світлі. Піднялося носовичок.
— … зачекайте, пане Бенедикте, це моя провина, я…
Панна Єлена зупинилася у переході, важко дихаючи, з рукою, що рухалася у збентеженому жесті — жест згас, рука впала на уста панни, тамуючи окрик.
Єлена поглянула на нерухоме тіло Юнала Фессарa — а вираз її хворобливо блідого обличчя був дуже серйозний, очі не кліпали, вдих, видих, вдих — вона підняла голову, озирнулася і притулила вухо до дверей найближчого купе. Із зібраних у кок чорних кучерів вона вийняла тонку шпоньку. Відсунувши стопою у шкіряному черевичку ногу турка, яка перегороджувала коридор, вона вклякла перед тими дверима і за п’ять ударів серця відчинила шпонькою люксівський замóк.
— Ну вже! Хапайте його! Усіх запросили на вечерю, уже йдуть! Ви за руки. Негайно! Всередину.
Сказавши це, вона вхопила труп попід коліна.
Про приховані таланти панни Муклянович та інші неявні питання
За п’ять ударів серця вона відчинила шпонькою люксовий замóк.
— Ну вже! Хапайте його! Усіх запросили на вечерю, уже йдуть! Ви за руки. Негайно! Всередину.
Сказавши це, вона вхопила труп попід коліна. Сховалося хустинку до кишені й схопилося його під пахви. Панна тягнула, проте він був дуже важкий і громіздкий, і складався — тіло, кінцівки, голова, — наче поламана лялька, постійно чимось чіпляючись за одвірок, хідник, меблі всередині купе. Майже сподівалося почути приглушений стукіт, як дерев’яного манекена. Врешті штовхнулося його з усієї сили на підлогу біля ліжка; він склався навпіл. Панна Муклянович підібрала спідницю, оголивши литки в білих панчішках, щоб перестрибнути назад над тілом. Вона рвучко штовхнула двері, замикаючи їх, мабуть, в останній момент, — одразу потім почулося голоси й кроки, й хтось навіть забився об стінку купе, проходячи повз нього. Єлена вже не демонструвала хворобливої блідости. Притиснута плечима до дверей, вона дуже хутко дихала, бюст підносився у ядушному ритмі: кожен її неглибокий віддих ще більше тамував наступний віддих. Їй довелося почекати хвилину, щоб насилу вимовити слово.
— Пляма.
— Що?
— Кров!
Торкнулося зліплених уже тужавою кров’ю вусів.
— На хіднику в коридорі! — зашипіла Єлена.
— Але то могла би бути й моя, чи не так? Так подумають.
Вийнялося носовичок і притислося до носа.
— Добре. — Видихнула панна Муклянович. — Чиє це купе?
Скосилося очі понад носовичком. На секретері стояла дорожня друкарська машинка з вкрученим папером, поруч лежав стос товстих книжок. На постелі — чоловіча піжама з орієнтальним узором. Із поставленої під вікном скриньки стирчала щітка для одягу та дерев’яна дошка.
— А як захоче по дорозі на вечерю зайти за чимось для себе?
Прицмокнула язичком.
— То шибениця.
Вона підійшла до вікна.
— Допоможіть мені.
Смикнулося за ручку. Панна Муклянович потягнула раму до самого долу. Вітер ударив із шумом і свистом; аркуш в машинці залопотів, як прапор, трфффрр, ковдра відгорнулася з подушок, а дверцята ґардеробної шафи траснули об стіну.
Поглянулося на турка й сілося із зітханням на постелі.
— Ми не зуміємо. Він занадто важкий. Це півтора метра від підлоги. Хтось побачить.
— Це хто ж? Що побачить? Пане Бенедикте!
— Скільки ми намучилися, просто щоб пересунути його сюди! Ви собі це уявляєте: ногами чи головою стирчить такий напівтруп в Азію і метляє рученятами на вітрі. А коли ми увійдемо в поворот, то вистачить будь-кому визирнути крізь шибу.
— Ви незрівнянні! Просто «Ода радості», клянусь перед Богом.