«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Де салютант, Грак! До завтра,— Сідалковський подав йому руку.— Завтра хотілося б побачити вас на роботі — поголеним і вмитим. Не раджу робити дурниць. Як приятеля попереджаю: генерал без амулетів у вигляді шроту вас не відпустить.
— А ясніше?
— Ясніше? Він зробить з вас решето. Принаймні з одного місця вашого благородного тіла, яке французи називають недільним лицем...
Рівно через дві години після відвідин Сідалковського Грак капітулював — здався на милість генерала і попросив помилування, як людина, котра склала зброю добровільно. Дізнавшись про капітуляцію, Євграф був глибоко переконаний, що все це завдяки йому, але помилився...
Грак почав робити підкоп і несподівано для себе наткнувся на загадковий ящик, замурований у стіні льоху. Коли він його розкрив, то ледь не знепритомнів. Йому захотілося в ту ж мить на волю, в пампаси. Він негайно замурував усе назад, витягнувши з ящика лише єдиний предмет, який там був, і кинувся по східцях угору до дверей.
— Я згоден. Випустіть! — бив кулаками в двері Грак і аж налякав Філарета Карловича, що якраз задрімав над військовим довідником.
Через день заяву відвезли на старе місце. Завдяки респектабельності Сідалковського і знайомству генерала Чудловського, Грака і Зосю розписали того ж дня, у п'ятницю. Щасливий Грак щебетав, крутився навколо Філарета Карловича і нахабно називав його «татом», що не дуже подобалося старому Чудловському. Але іншого виходу в цій обстановці Філарет Карлович не бачив, а загострювати відносини із зятьком не хотів чи втомився.
Зося з одруженням втратила рожеві мрії про стародавніх лицарів середньовіччя і, здається, примирилася з реальністю двадцятого віку. Грак знайшов постійну прописку в Кобилятині-Турбінному й загадковий предмет у льоху генерала Чудловського.
РОЗДІЛ XIII,
в якому розповідається про лицаря XX віку, дисертацію, мушкетерів Франції, згадку про фотокартки, хрестики, торгашів, целофан для любительської ковбаси та італійську мафію
Сонце весело й легко піднімалося над фасадом «Фіндіпошу». Воно перестрибувало своїми ніжками-промінцями з однієї літери на іншу і грало ними, наче музики на цимбалах. Сідалковський потис Гракові руку, перекинув через плече двобортний японський плащ і з словами «де салютант» залишив приміщення філіалу. У Київ він прибув рівно через півгодини.
Місто, напоєне за ніч каштановим цвітом і липами, було свіже, як дитя після купелі. Де-не-де, немов розірвані фотокартки Єви, виблискували своїм сріблястим глянцем калюжі. Свідомий свого службового обов'язку, Сідалковський ішов розмашисто й швидко, як землемір, котрий, забувши метр, вимірював землю кроками.
Адам, припавши обличчям до шибки, дивився услід Єві і повторював лише два слова: «Сідалковський зможе...»
Єва не вийшла, а ніби випурхнула з-під порталу «Фактуса», вискочила на вулицю і несподівано зупинилася. Хтось звечора перекопав асфальт, і глина, схожа на учнівський пластилін, прилипала до бруківки, до стін, до взуття. Дощ, що, певно, пройшов уночі, замісив її на квітах пахучого бузку й жасмину, але від того ні калюжі, ні глина не стали кращими.
— Там, де кінчається асфальт,— промовив Сідалковський, — починається кохання. Доброго ранку!
— Доброго ранку,— відповіла машинально Єва, навіть не глянувши на Сідалковського.
Вона дивилася то на свої лаковані черевички, то на калюжу і думала Сідалковський знав, про що Єва думає, але не знав, як вона будує свої фрази. Він на деяку мить, але тільки на деяку, затримав на ній свій погляд і сам собі сказав: «Мда-а! З такою зовнішністю можна захищати будь-яку дисертацію».
— Ну, що ж ви! — гукнула Сідалковському молодиця з переповненими сітками в руках, яка скидалася на молочницю пізнього Відродження.— Теж мені лицар... Сам перестрибнув, а дівчину по той бік калюжі залишив. Ох, і молодь пішла! Колись нас хлопці на руках носили...
Сідалковському стало ніяково: безплатних кіноглядачів він не любив. Люди, що поверталися з ранкового базару, оточили їх кільцем у чеканні маленької вуличної сенсації.
— Давайте руку,— запропонував Сідалковський.
— Тут я не перейду? Черевички замащу? — відповіла чи запитала Єва.
Сідалковському це стало набридати. Він раптом зірвав з плеча плащ і кинув його до ніг з таким жестом, якому позаздрили б усі королівські мушкетери Франції. Натовп ахнув, як маса на стадіоні під час удару по м'ячу, що пролетів у двох метрах над перекладиною. Єва не наважувалась. Вона підвела очі, глянула на Сідалковського і простягнула йому вдячну руку.
— Сміливіше!..