«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Ким, якщо не секрет?
— А ви не здогадуєтесь?
— Здогадуюсь.
— Так чого питаєте?
— Цікаво,— Сідалковський несподівано зів'яв, як дерево, посаджене не в той грунт.
А Єва тим часом продовжувала:
— Так от, учора ми з цим товаришем з театру були на Дніпрі. Каже: підемо, поплаваємо, а сам плаває тільки на човнах, і то на тих, що на шістьох. Видно, для двох боїться. Ми сіли, від'їхали від берега, і я одразу хотіла скинути його у воду. Та він аж під лавку заліз. «Єво, не дурій,— каже,— а то я втоплюсь». Топись, відповідаю, хай думають, що втопився через мене. А він мені: «Якщо ти мене залишиш, то тоді, чесне слово, втоплюсь, не дивлячись на те, що не вмію плавати». Завтра побачимо: я йому даю, Сідалковський, громовідвід. Скажу, у мене тепер є Сідалковський — і плавати вміє, і не топиться. Чи не так?
— З вами весело, Єво.
— О, зі мною не пропадеш,— і, вискнувши, Єва підстрибнула й зробила ногами в повітрі ножички, як Пеле із команди «Сантос» при ударі по м'ячу.— За мною, Сідалковський, усі сохнуть, вішаються і топляться.
— Уявляю, скільки на вашій совісті мертвих душ.
— Жодної,— розчаровано промовила Єва.— Ні один не втопився. Тільки обіцяють. Всі вони однакові. Отаке життя. Умерти можна... Нудьга і сум з пірамідоном. Усі тільки лякають, але я не з лякливих. Мене цим не візьмеш. Он Адам, мій чоловік, той теж вішатися збирається майже через день. Я йому навіть мотузку принесла. На, кажу, я подивлюсь, як це ти зробиш. Тільки записку не забудь передати в Держстрах. Думаєте, повісився? Бубона лисого! Повісився — тільки мені на шию. Розплакався, усю нейлонову кофточку зіпсував. Така була кофточка... Тепер її жодна хімчистка не бере. Плями виводять, а сльози залишаються.— Єва крутнулася навколо своєї осі.— А правда, Сідалковський, давайте з вами дружить? Ви мені подобаєтесь. Ви хто — теж артист? Бо мені останнім часом самі артисти попадаються. Той, що нібито з кіностудії Довженка, виявилося, кулонами з міді торгував, видаючи їх за чисте золото. Тепер я зрозуміла, чого він так злякався, коли я сказала: «Бобик, за нами слідкують». Його звали Боб, а я називала Бобик. У нього лице враз стало в клітинку. Він усе носив у клітинку, а тоді по секрету мені зізнався, що йому навіть небо таким здається.
— Що ви кажете?
— Чесне слово.— Сам мені казав. Він же, виявляється, ще й хрестиками у Володимирському соборі торгував. Ви, Сідалковський, не торгуєте? Бо тепер багато хто торгує... З виду ніби люди як люди, а в душі — торгаші.
— Я, Єво, гриз граніт науки і по скелях видирався нагору.
— Науковець?
— Вгадали.
— Гм,— Єва зробила ще одні ножиці.— Цікаво,— цей жест, очевидно, був найвищим виявом її позитивних емоцій.— Цікаво. Мабуть, дисертації пишете? Їжаків схрещуєте?
— Ви що, знаєте, де я працюю? — вихопилося в Сідалковського.
— Звідки? Хіба ви кажете? Тільки відрекомендовуєтесь і всі, як один, брешете. Про їжаків я згадала, бо на роботі мого чоловіка їх схрещують з цими... ну, що шапки з них модні носять. Підкажіть. Вискочило з голови.
— Ондатрами.
— От-от, ондатрами. Але хіба це можливо? Їжаки ж колються. Правда?
«Свята простота,— подумав розчаровано Сідалковсьський.— Форми не відповідають змісту». А вголос сказав:
— Ви просто святість. Ви не Єва, а роза вітрів.
— Комплімент?
— Комплімент.
— Оригінальний? Таких ще мені ніхто не казав!
Вони опускалися вниз по ескалатору. Сідалковський їхав не дуже охоче. Цей візит перестав йому подобатися. Краще б вона не розтуляла своїх вишневих губ. Торічеллієва пустота. Мовчання — золото, а язик — млин.
У поїзді метро Сідалковський стояв, а Єва сиділа.
— Сідалковський, сідайте,— запропонувала вона.
— Коли у вагоні стоять жінки, Сідалковський сидіти собі не дозволяє.
— Який ви!
Поїзд мчав їх до Дніпра. Вони вийшли на зупинці «Гідропарк» і попрямували на човнову станцію. Сідалковський узяв човен на двох.
— Не боїтесь?
— Я колишній моряк, Єво.
— Ану, заголіть руки.
— Для чого?
— Хочу глянути на ваші виколки.
— Я без татуїровки.
— Першого такого моряка бачу. Мабуть, ви офіцер?
— Ви не помилились, Єво,— збрехав Сідалковський і додав: — Перший помічник мічмана.
У Єви очі зробилися глибокими й голубими. Сідалковський глянув на них, і йому здалось, що в них міг потонути легіон її прихильників. Єва роздяглась і підставила свою й без того напівшоколадну фігуру сонцю і теплим дніпровським вітрам. Купальник її схожий був на фіговий листочок.
— Єво, ви гарна,— мовив Сідалковський, а подумки додав: «Коли мовчите».— Ви гарна, як...
— Як хто? — підвелася на ліктях Єва.
— Як швейна машина «Зінгер» у моєї мами. Єва вдячно посміхнулася.