Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
— Тепер ви її добре зрозуміли? — спитав вождь.
— Ми тепер розуміємо її краще, як раніш, — промовив Часке. — Кам'яний хлопець — це великі вовки серед білих людей і всі ті, хто допомагає їм. Вони полюють на всіх — на людей, на звірів, що тільки трапляються на їхньому шляху. Вони безчинствують, користуючись своєю силою, і тому повинні знову втратити її. Їх здолають не сильні, а слабкі, в голові яких живе розум. Сильних вовків і Кам'яного хлопця не можна здолати тією самою силою, що нею володіють вони. Для цього потрібна зовсім інша сила. Вода перемагає камінь. Ми бачимо це скрізь, і це правда. Тверде каміння тоне у воді, а м'яка вода його точить, поки зовсім не знищить. Так правда і братерство, хоч вони поки що дуже слабкі, зруйнують камінь брехні й вбивства. Ми не повинні також забувати, що Кам'яного хлопця не можна було здолати, поки він був молодий і тільки починав полювати. Тоді проти нього не було ніякої зброї. Лише коли він виріс і зробив багато злочинів, його час минув, і найміцніші вали не могли захистити його. Наші батьки переможені, як табуни бізонів і ведмедів, хоч вони десятки, навіть сотні тисяч років були сильними воїнами. Але наші сини переможуть, як наполегливі і розумні борсуки й бобри, бо їх у боротьбі підтримуватиме Велика Таємниця. Та, добившись перемоги, вони не будуть лиходіяти, а житимуть у мирі. Хуг!
Вождь підвівся:
— Ходімо, Часке і Гапедо. Я піду і знову наберу золота, як уже зробив учора. В Канаді ми купимо стільки землі, «кільки нам буде потрібно, щоб прожити. Там оселилось уже багато дакотів, найкращих з нашого племені. Ви повинні знати, що п'ятнадцять великих сонць тому вже відбулася велика війна проти наших братств, які жили в Міннесоті, там, де сходить сонце. Але це, певно, вам відомо. Найхоробріші з них тоді теж не пішли у резервацію, а вирушили до Канади і живуть там до цього часу вільно. Тим, хто з них вміє мовчати, ми розповімо про свою таємницю. Ми не покинемо племені дакотів! Ми відродимо його заново!
— Так!
— Але ви, хлопці, повинні мені допомогти, як сьогодні вже хотіли це зробити. Бо наші чоловіки ще нічого не знають про цю таємницю і їм важко буде н зрозуміти. Чапа єдиний, хто приєднається до нас.
Вождь підвівся, але перш ніж іти, ще раз звернувся до ведмедиці.
— Вона належить Великій Таємниці, — промовив він. — Жодна людська рука не повинна торкнутися її. Сюди вона прийшла, щоб умерти, і тут спочиватиме, поки не зникне її прах.
Хлопчачі руки ще раз тихо й обережно погладили шкуру старої ведмедиці.
Токай-іхто взяв ведмежа. Коли поверталися назад, Гапеда із смолоскипом у руці йшов попереду. Він освітлював шлях у ході печери, що ним брати вже раз пробирались у темряві. Спускалися вниз до шумливої води. Гул усе посилювався, і нарешті Гапеда побачив у світлі смолоскипа бурхливі води підземного потоку, який вони перейшли вбрід, просуваючись в глиб гори. Праворуч вода витікала крізь велику розколину в скелі, і тільки тепер Гапеда побачив: одного хибного кроку було досить, щоб потік потягнув їх за собою в темне черево гори. Хлопець відчув, як вождь міцно схопив його за куртку і тримав, поки він переходив через воду.
Але ось Токай-іхто знову зупинився і посадив на дно печери неслухняне ведмежа. — Заждіть!
Хлопці здивовано стежили за вождем: він поліз у боковий хід над потоком, що бурхливо вривався в печеру, його гнучка постать пірнула в темряву, здавалося, він напам'ять знає тут кожний виступ і заглиблення. Скоро він зник з очей хлопців.
Коли вождь за якусь годину повернувся, одяг його був мокрий; при поясі в нього висів туго набитий мішечок. Він знову взяв на руки ведмежа.
— Ходімо!
Звідси дорога, крута й важка, пішла вгору між дивовижними наростами скель. Гапеда лівою рукою хапався за них, а в правій високо тримав смолоскип. Здавалось, печері не буде кінця. Шум води позаду поступово стихав і вже нагадував тихий спів.
Коли сяйво смолоскипа змішалося з першим проблиском денного світла, Гапеда вдихнув на повні груди, і йому здалося, що він уже відчуває запах свіжого морозного повітря. Ще кілька кроків — і ось троє людей вже стояли на виході з печери, що зяяв у стрімкій скелі над лісом. Гапеда загасив смолоскип.
Там, на просторі, здіймалося блакитне небо і зимове сонце світило над іскристим снігом. Дерева простягали свої віти у височінь. Пронизливо каркали ворони. Гапеда жадібно вдихав повітря. Темне царство гори лишилось позад нього; він знову стояв у світлі бадьорого, радісного зимового дня. Але таємницю гори хлопець поніс у своєму серці.