Сини Великої Ведмедиці

— Ще далеко туди?

— Кілька ночей, якщо тільки ми зможемо пройти туди прямим шляхом.

— Невже Мулиста вода справді така бурхлива і підступна, що поглинає всі човни?

— Вона поглинула вже багато човнів, казав мені Токай-іхто, багато човнів не тільки червоношкірих, а й білих людей, так що навіть уатшітшун не хочуть плавати по ній на своїх великих човнах.

— А ми переправимось через неї?

— Спробуємо.

— А коли ми переправимось, то куди потрапимо і як там буде? — жваво спитала Грозова Хмара. Її думки полинули у майбутнє, що лежало перед нею, немов туманна далечінь, з якої могло виринути і прекрасне, і страшне.

— Коли ми переправимось через Міні-Сосе, то знову опинимось в широких преріях і лісах, де багато річок та озер.

— А що ти знаєш іще про цей край, Уїноно? Там теж є люди чи зовсім нікого немає?

— Два великі племені з славнозвісними вождями живуть по той бік Міні-Сосе. Це ассінібойни — «ті, що варять каміння», наші родичі, й чорноногі — наші вороги.

Грозова Хмара замислилась.

— Невже чорноногі такі ж паршиві койоти, як і пані? — спитала вона згодом.

Ведмеже братство жило на південному кордоні простоporo краю дакотів, і їхніми заклятими ворогами були меткі стрільці з лука — пані. Уїнона всміхнулась.

— Не знаю цього, Грозова Хмаро. Воїни чорноногих дужі й суворі, як і країна, де вони живуть, — так одного разу сказав мені Токай-іхто.

— Хіба Токай-іхто був у них?

— Авжеж. Одне літо й одну зиму з Маттотаупою, нашим батьком. Тоді, коли він ще був ворогом племені дакотів.

Грозова Хмара уважно подивилась на Уїнону.

— Прошу тебе, розкажи мені про все, що ти знаєш! Коли Токай-іхто жив одне літо й зиму у чорноногих, які подвиги він там звершив?

— То слухай уважно, Грозова Хмаро. Ти ніколи не замислювалася над тим, чого на грудях вождя повно рубців? Наші воїни думають, що він у чорноногих пройшов крізь сонячний танок.

— Он як! — захоплено сказала Грозова Хмара і глянула на вождя; він стояв неподалік з групою воїнів. — Рубці дуже глибокі. Поясни мені, що таке сонячний танок, Уїноно!

— Коли ти виростеш, Унтшіда краще розповість тобі про це, бо вона з усіх наших жінок знає найбільше про всілякі таємниці. Сонце на небі велике й могутнє, завдяки йому настає літо, росте трава і зріють плоди. Наші чаклуни, вчили воїнів приносити сонцю жертви. Це ти розумієш? Такі діти, як ти, теж приносять жертви таємничій життєдайній силі.

— А які жертви приносять юнаки і воїни сонцю? У Ведмежому братстві я ще ніколи не бачила цього.

— То правда, бо ти ще мала, а чоловіки не кожного року проходять крізь сонячний танок. Але зараз я тобі розповім, що сама знаю про це: тіло на грудях чоловіка проколюють ножами і крізь рани протягають довгі вірьовки, їх прив'язують до стовпа, і чоловік відхиляється назад, щоб вірьовки рвали тіло. Так стоїть він цілий день і дивиться на палаюче сонце. Не всі можуть витримати сонячний танок, щоб не зомліти. Увечері, коли сонце заходить, чоловік ще мусить мати силу шарпнути за вірьовки, щоб розірвати тіло і звільнитись. Тоді рани перев'язують і його самого добре доглядають, поки він знову не одужає. Витримати сонячний танок — велика слава.