Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Ведмедиця заурчала тихіше і міцно вп'ялася кігтями у скелю. Вождь замовк, але не відводив погляду від очей величезного звіра. Незграбно рухаючись, як ведмідь, він сів, і звір підійшов до нього. Може, ведмедиця розмовляла з ним? З її пащі вирвався стогін. Токай-іхто відповів їй.
Вона зупинилася впритул біля нього. Її наполовину роззявлена паща майже упиралася в чоло вождя; одним-єдиним укусом вона могла розтрощити череп цій людині. Але ведмедиця не вкусила.
Вона застогнала так, що хлопців аж до самих кісток-пройняв холод. Що це за звук? Це плакала конаюча ведмедиця?
Вождь відповів тихим, глухим урчанням.
Тоді бура громадина повернулась і, стікаючи кров'ю, почалапала вологим скелястим дном, важко перевалюючись на своїх здоровенних лапах, до маляти, що безпорадно дибало серед скель. Ведмедиця почала штовхати його мордою і підпихати своїми могутніми лапами. Але ось сили, мабуть, зрадили її. Вона лягла і заходилася лизати своє дитя. Буре ведмежа обнюхувало все довкола. Мабуть, воно було голодне.
Гапеда і Часке зрушили з місця. Зараз у миготливих відблисках полум'я вони вперше помітили, що у великої ведмедиці гарна шкура; вона мінилась від ясного до темно-бурого кольору і злегка кучерявилась. Її шкура була зовсім не схожа на ті, які їм доводилось будь-коли бачити. Їм раптом захотілося погладити її.
Ведмедиця перестала лизати маля. Перехиливши голову набік, вона глянула на вождя, з грудей якого знову вирвалися тихі звуки, що нагадували ведмеже урчання. Велика ведмедиця поповзла і спробувала підвестись, але так і не змогла. Даремно упиралась вона своїми величезними лапами і, напружуючи останні сили, дряпала пазурами скелястий грунт. З її пащі збігала червона цівка.
Вождь підвівся і без найменшого страху підійшов до звіра. Великою силою волі і глибоким знанням ведмежої вдачі, яким навряд чи володіли білі й могли похвалитись далеко не всі червоношкірі чоловіки, він подолав ворожість звіра. Він сів навпочіпки, і ведмедиця притулилася до нього, ніби до свого друга. Хлопці побачили, як вождь уперся в один з виступів скелі, щоб не звалитись.
Ведмежа шкандибало навколо і, скиглячи, шукало молока. Мати вся шарпнулась і трохи підвелася, щоб відіпхнути його. Потім схопила зубами і підштовхнула до людини, яка розуміла її мову.
Кров знову побігла з її пащі. Невимовним поглядом згасаючих маленьких очей попрощалася вона з життям. Лапи її витяглись, величезна голова впала набік. Велика ведмедиця була мертва.
Хлопці ледве наважувалися дихати. Вождь сидів так само тихо, обличчя його зблідло.
Тільки після довгої урочистої мовчанки Гапеда і Часке. підвелись і, безшумно, обережно ступаючи, наблизилися до мертвого звіра. Як їм звеліло чуття, вони зупинилися на деякій віддалі і сіли на скелясте дно примарно освітленої печери. Навіть і тепер, коли звір лежав долі бездиханний, вони страшилися його величини і жахливих лап.
Вождь підвівся і, водячи рукою по м'якій шкурі звіра, намацав на боці, спині та грудях багато жмутків шерсті, зліплених кров'ю.
— П'ятнадцять куль влучило в неї, — стримано сказав він. і звук його голосу відбився глухою луною. — Це зробили шукачі волота. — Він випростався і показав на темну діру в протилежній стіні печери, з якої вийшла ведмедиця з своїм малям. — Цей хід тягнеться крізь усю гору, аж до її північного боку. Там живуть ті, що шукають золото. Вони стріляли в неї, і ведмедиця сховалася в горі, щоб врятувати маля.
Ведмежа лазило довкола мертвої матері. Вождь відв'язав свою люльку, за допомогою двох паличок і губчастого шматочка дерева викресав огонь і запалив тютюн. Запропонувавши люльку небу й землі, він закурив її, виконуючи цим необхідний ритуал священнодійства.
Викуривши люльку, Токай-іхто знову зустрівся поглядом з очима хлопців. Губи вождя були міцно стулені, а шкіра туго натягнена на запалих щоках.
— Ви. хотіли принести себе у жертву замість мене? Хлопцям кров ударила в голову. Вони намагались уникнути погляду вождя. Звідки дізнався Токай-іхто про їхню таємницю? Може, в селищі пішла чутка? Він знайшов їх у печері саме тоді, коли вони, беззахисні, рішуче перепинили шлях ведмедиці. Так, цілком імовірно, що він дізнався про все.
Вони не сказали нічого. Але їхнє мовчання підтвердило здогади вождя.
Токай-іхто підвівся, і хлопці встали слідом за ним. Він знаком покликав їх, і вони підійшли, щоб доторкнутися до мертвої ведмедиці.
Вождь пильно глянув хлопцям у вічі. Кожному з них здавалося, що він дивиться тільки на нього одного.