Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Коли брати прокинулись, у наметі вже сутеніло. Вони знову відчували себе бадьорими й міцними. Зараз же згадали про ведмежа. Загорнуте в ковдру, воно лежало поблизу, сите й задоволене, і з цікавістю лупало оченятами на хлопців. Поки вони розглядали звірятко, їх постіль вже згорнули і спакували. Вони, не гаючись, вибігли, щоб на заході сонця ще раз скупатись у річці.
Коли брати повернулись, стіни тіпі вже вільно метлялись на вітрі, і видно було кістяк намету з жердин. Табір знімався з місця. Лише один-єдиний намет стояв незачепленим — намет Бобра. Перед ним нерішуче стояла маленька Грозова Хмара, ніби вагаючись, чи зайти їй всередину, чи лишитися зовні.
Часке перший помітив дівчинку, і обидва брати підійшли до неї.
— А, це ви, — розгублено проказала дівчинка. — Що мені робити? У наметі нікого немає. А я ж сама не можу його зняти.
— А де твої матері? І твої сестри? — спитав Гапеда здивовано.
— Не знаю.
— Не знаєш? — У душу хлопця раптом заповзла тривога. — Де ж вони поділися?
— Ох, я не знаю. Вранці після тієї жахливої ночі, коли вона кричала уві сні, я бачила її востаннє. Стара мати сиділа у верболозі біля річки, і Унтшіда пішла і привела її. Після цього вона пішла в ліс з усіма моїми матерями й сестрами. Я думала, вони йдуть шукати коріння або при нести здобич Бобра. З того часу я їх більше не бачила адже я спала у вас.
Брати перелякалися.
— Ти повинна сказати про це Боброві і вождеві! Бобер ще нічого не знає?
— Ні. Він теж після тієї ночі жив у наметі Четансапи.! Звідки ж йому знати?
Дівчина побігла шукати свого дядька, а хлопці поспішили до матері. Вони розповіли про щойно почуте і побачили, що ця звістка і в дорослих викликала неабиякий переляк.
Кинулися на розшуки, але матері й дочки з намету Бобра наче крізь землю провалились. Вождь скликав своїх розвідників. Один з них пригадав, що бачив у лісі шестеро жінок на чолі з Рябою Коровою; вони прямували на північ. Розвідник не запідозрив тоді нічого лихого. Оскільки за ними бігли собаки, він вирішив, що жінки йдуть по велику г мисливську здобич Бобра.
Чоловіків, що зібралися навколо Токай-іхто, охопив неспокій.
— Вони ненавидять мене, — промовив. вождь, — і подалися до ворога, щоб зрадити нас. Шукачі золота знаходяться поблизу. Рушайте слідом за ними, — наказав він Боброві і Шефу де Лю. — їхні сліди, певно, ще можна знайти на снігу. Вони випередили нас на два дні й одну ніч, але, можливо, ви ще наздоженете їх, поки вони не накоїли лиха.
Обидва воїни вирушили у дорогу.
Тільки-но зайшло сонце, табір тихо, в передчутті навислої небезпеки, довгим цепом рушив на захід.
Гапеді дозволили покласти ведмежа в мішок, який гніда кобила тягнула за собою на довгих жердинах. Часке з спини свого мустанга наглядав, чи звірятко спокійно поводить себе.
— Ось воно в них, глянь-но, отут, — сказала одна жінка до дівчини, порівнявшись з хлопцями. — У наших Ведмежих хлопців.
Гапеда озирнувся на Часке. Брати обмінялися люб'язними поглядами. Це непогано! Нове ім'я куди краще, ніж Гребінник і Широконогий, і вони носитимуть його разом, як справжні брати.
ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО ІНДІЙЦІВ
Валка пізно ввечері вирушила з лісового табору. Мовчки мандрували люди в глибокій темряві. Кілька собак теж тягли свій вантаж, не гавкаючи.
Рухалися все ще на захід. Лише коли вершини Чорних гір відступили праворуч, Токай-іхто і Гавандшіта повернули на північний захід, на засніжене плоскогір'я, що простяглося між Чорними і Скелястими горами.
Ніч за ніччю прямували вони все далі й далі На північ. Майно тепер важко було везти, бо коні провалювались у глибокому снігу. Буланий вожак хоробро прокладав дорогу всій валці. Чоловіки й жінки йшли пішки. Також і діти, які були досить сильними, щоб витримати перехід однієї ночі, рухалися пішки. Найменших дітей матері несли в корзинах на спині; а більших, тих, що не могли самі йти, садовили в хутряні мішки. По два таких мішки, зв'язані ременями, звисали по обидва боки коней.
Нічні переходи відбувалися в непроглядній пітьмі. Ні шумлива річка, ні дерева не зупиняли походу. Вітер позносив сніг з гребенів і навалив його в долини, згладивши усі нерівності рельєфу; підвищення й западини тепер так само мало відрізнялися одна від одної під сніговим покровом, як морські хвилі. Низько нависло сіре небо, і тільки північний вітер вказував людям напрямок. Із свистом і голосінням проносився він по відкритій місцевості, скиглив у маленьких гайках і здіймав пухкий сніг мало не до самих хмар. Потім, осідаючи, вихори снігу запорошували людям очі, вуха й носи. Разом з вітром сніг пробивався під найтовщі хутряні куртки і жалив шкіру. Тупіт копит і хрускіт снігу під лижами заглушався пронизливим виттям вітру.