Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Велика ведмедиця знову зупинилась. Коли б тільки вони могли її побачити. В темряві так страшно.
Все сильніше пахло горілим, смаленою шкурою.
Раптом у темряві замиготіло слабке світло. У жовтих відблисках полум'я з мороку виринули, нагадуючи казкові істоти, вологі кам'яні брили. Хлопці побачили склепіння величезної печери, у протилежній стіні якої темніли дві діри; з одної з них виповз звір.
І в цьому невиразному півсвітлі з'явилася величезна ведмедиця.
Мороз пройшов у них поза шкірою. Хлопці з жахом втупили погляд у довгі жовті пазури. Кожний був завтовшки з два людські пальці; на кожній темній велетенській лапі по п'ять таких пазурів. Чудовисько було приголомшливої величини; широкі груди, здоровенна голова, така товстелезна шия, що Гапеда не міг би обхопити її навіть обома руками. Чудовисько з люттю нахилило голову. Хлопці побачили страшні зуби, вищирені з загостреної морди. На випнутому лобі дивно горіли очі. Звір почав переносити вагу свого тіла на задні лапи, розслабивши в суглобах передні. Він готувався до нападу. Враз печеру залило яскраве світло, а запах горілого став гострим і їдким.
Гапеда і Часке заплющили очі. Краще вже не бачити ведмедиці. Своїми хлоп'ячими тілами вони зовсім загородили вихід, і коли б вона захотіла вибратись з гори, то не змогла б пройти повз них.
Від легкого дотику до плеча Гапеда відсахнувся вбік. Його схопив хтось ззаду. Він розплющив очі, і знову його погляд, наче прикутий, зупинився на бурому правелетні, що, вороже пирхаючи, випростався перед ним і розтинав повітря темними лапами. У хлопця не було сили озирнутися назад.
Світло потьмяніло. Рука міцно схопила Гапеду і, втягнувши в середину ходу, повалила навзнак. З Часке сталося теж саме.
Ноги людини у легких мокасинах пройшли повз хлопців.
Коли вони підвелись, то побачили перед собою чоловіка, що стояв на самому вході до печери. У лівій руці він тримав палаючий смолоскип: товсте поліно, на кінці якого горіли защемлені шматки бізонячої шкури. Чоловік був стрункий і високий; в його чорному волоссі стриміло три орлиних пера.
Токай-іхто!
Гапеда сперся на вологу стіну ходу, щоб навпомацки просунутися вперед, але зачепився за камінь і знову впав.
Вождь рвонувся вперед і одним стрибком опинився у просторій скелястій печері, прослизнувши під кігтистими лапами випростаної ведмедиці. Тепер він стояв осторонь, тримаючи смолоскип у руці. Навіть з простягненими догори руками він не міг би зрівнятися із звіром, що набагато переважав його величезним, масивним тулубом. Сопучи і якось дивно стогнучи, ведмедиця обернулась, шукаючи свого ворога.
В руках вождь не мав ніякої зброї. Він навіть не вийняв ножа, різьблена рукоятка якого виглядала з шкіряних піхов. Вождь відступив на кілька кроків назад; це був рух, що суперечив усяким правилам полювання на ведмедя. Потім нахилився, не зводячи очей з чудовиська, що страшно пирхало, і встромив смолоскип у розколину скелі. Тоді знову випростався.
Ведмедиця спробувала піти слідом за ним. Важко перевалюючись, човгала вона на задніх лапах, а передніми махала в повітрі. Потім знову впала на всі чотири. Її слід був позначений кров'ю.
Вождь зупинився і непорушно закляк на місці. Крок за-кроком наближалося до нього величезне страховище, що й тепер сягало йому майже по плечі. Раптом посеред скелястої печери хлопці побачили те, що так загадково дибало-навколо ведмедиці: її маля. Таке ж буре, як і його мати., У розпачі зиркало ведмежа на всі боки. Йому, певно, було не більше двох місяців, і воно ще не звикло ходити за матір’ю.
Коли у ведмедиць з'являлось маля, їх ворожість до напасників ставала особливо нещадною. Люто переслідували вони тоді кожного, хто хотів врятуватися втечею, і доти нё відступали від жертви, поки не вбивали її.
Хлопці не наважилися ні крикнути, ні поворухнутись, Нехай уже станеться так, як хоче Великий Дух.
Вождь, освітлений смолоскипом, усе ще стояв на тому ж місці, а страховище наближалось до нього. Нахилившись уперед, він уп'явся в маленькі ведмежі очі і, не відводячи од них погляду, видав дивний звук. Ведмедиця відповіла сердитим і недовірливим урчанням. Певно, вона була важко поранена. Хлопці побачили калюжу крові на тому місці, де велика ведмедиця довго лежала з своїм малям.
Вождь звісив руки і захитав плечима, як ведмідь під час ходи; з його рота знову почали вилітати дивні звуки т— то таємничо-приглушені, то дзвінкі. Подібні звуки хлопцям іноді доводилось чути під час ведмежого танцю.