Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Хуга різала, наче ножем. Хлопці затуляли обличчя руками, бо їм аж дух забивало. Вітер, здавалось, зовсім оскаженів. Він пирхав і зойкав, штурляв хлопців у спину й обличчя. Жінки намагалися захистити від бурі дітей. Грозова Хмара вчепилася в спідницю Уїнони. Дівчинка ледве тямила, як вона взагалі ще переставляє ноги. Її щоки й ніс горіли на морозі, страшенно боліли руки. Ось знову завихрилися хмари снігу і несамовито накидались на людей і тварин. Раптом Уїнона з головою провалилась у сніг і потягла за собою Грозову Хмару.
Маленька дівчинка, отямившись, відчула, як її витягають із снігу. Віхола бушувала так, що люди майже не чули власних голосів. І все ж таки до них донісся свист вождя. Він подав знак зупинитися і заритись у сніг. Розпакували великі ковдри з бізонячої шкури, і кожний взяв собі в торбину жменю їжі. Тоді перш за все загорнули з головою в ковдри дітей, аби захистити їх від холоду. В темряві тушкувалися вони в своїх кублах. Грозова Хмара і Ящірка, міцно притулившись одна до одної, чули, як поруч вовтузяться Ведмежі хлопці з ведмежам, що потрапило з ними в одне кубло. Уїнона, Унтшіда і Монгшонгша зарилися в сніг біля них. Чоловіки не мали права зариватися. З міцно встромленими у сніг списами вони стояли на варті й чекали, поки не вщухне хуртовина. Коли вона втихомириться, чоловіки по списах розпізнають, де лежать зариті жінки й діти, бо завірюха хутко змінювала весь ландшафт.
Грозовій Хмарі та Ведмежим хлопцям було дуже тепло й затишно в захищеній од вітру схованці. Але вони думали про вождів та воїнів, що стояли на крижаному вітрі. Та хоч їх і непокоїла ця думка, проте очі мимоволі заплющились. Діти були такі стомлені, що відразу поснули у цілковитій тиші, яка огортала їх тепер серед снігу. Вони спали так міцно, що не знали, скільки часу проминуло, коли їх розсудили. Їх вирили з-під снігу, розгорнули ковдри, і дітлахи знову вдихнули холодне повітря. Кліпаючи очима, дивились вони на денне світло і ясно-сіре небо. Навколо них виникли нові снігові гори й долини. Собаки скавчали, теж видираючись з-під снігу. Чоловіки й жінки допомагали мустангам розгребти сніг і дістатися до трави, щоб не дати їм загинути від голоду. Але це була марна і важка робота.
Хто мав зіркі очі, той раптом побачив вдалині рухливі цятки: велику вовчу зграю. Втіхи у цьому було дуже мало, особливо проти ночі. Постійний табір ще міг боронитися від вовків, але мандрівна валка майже не мала змоги захищатися від хижих звірів. Діти спостерігали, як вождь дав наказ і його найкращі мисливці одразу ж вирушили, аби знищити небезпечну зграю. Шкода, що Шефа де Лю не було тут. Адже він зажив слави найспритнішого мисливця на вовків.
Діти трохи попоїли і відразу поснули знову. Вони повинні були використовувати кожну хвилину, щоб відновлювати сили, бо йшлося про життя і смерть. Хто не витримає цього переходу, той залишиться і вмре.
Кілька мустангів здохло від голоду. Мули, Що дісталися Ведмежому братству од контрабандної валки Бакеріко-Моніто, виявились більш витривалими і стійко зносили важкі умови переходу.
Крижаний холод і надмірне напруження походу вже до смерті виснажили деяких старих, знесилених чоловіків та жінок Ведмежого братства. Вони вчинили так, як з давніх-давен заведено було серед кочуючого мисливського народу: попрощалися з своїми, й ніякі умовляння не могли переконати їх відмовитись од цього рішення. Коли валка рушила далі, вони лишились у великій, самотній, сніговій пустелі. Поки тьмяні зорі проглядали між хмарами, лунала в повітрі пісня вмираючих і доносилася до тих, хто з стиснутими кулаками і міцно стуленими губами йшов далі й далі, геть з батьківщини, у чужу, далеку країну. Діти теж вмирали від голоду й злигоднів, і дехто нишком думав про слова вождя племені шагаптінів, які Токай-іхто переказав Ведмежому братству перед початком походу. Однак серця синів і дочок Великої Ведмедиці ще не відчували втоми, хоч і були засмучені. Щоночі мандрували вони далі й далі, голодували, щоб заощадити провіант, мерзли на вітрі й снігу, і все частіше й частіше чули виття вовків, які вночі підкрадалися до валки і вже роздерли двох мустангів. З собак зняли вантаж, щоб вони могли краще боротися з вовками. Скривавлений, покусаний, подряпаний, але завжди переможець, вів Огітіка-Жахливий свою зграю. Буланому теж вдалося вбити вовка копитом. Невтомно блукали воїни у темряві навколо мандрівної валки і полювали на хижих тварин.