Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
— З уатшітшун! — вигукнули хлопці, коли вождь після цих слів навмисне зробив паузу.
— Так, вам слід ще добре поміркувати і над цим, Гапедо-Гребінник і Часке-Широконогий. Не всі білі — нам вороги. Там, далеко, у лісистих горах Канади, на нас чекає білий чоловік, що хоче нам допомогти. Його батька по-звірячому, несправедливо, вбили великі й сильні вовки з білих людей. Він прийде до нас як брат, і з ним прийде його дружина з сонячним волоссям; її батька вбив Червоний Лис.
— Так, так.
— Він буде нашим братом, а його дружина нашою сестрою. Але таких білих чоловіків і білих жінок багато. Всі вони можуть стати нашими братами та сестрами, і ми будемо разом з ними захищати мир і право проти злих і сильних вовків. Я усвідомив це, коли був ув'язнений і дізнався, що батька Адамса вбили уатшітшун!
— Твоя правда! — промовив Гапеда. Очі його знову заблищали.
— Нам, синам Ведмедиці, треба багато чого навчитись. Ми повинні тихо, уперто працювати і потай шукати собі братів та сестер, які допоможуть нам. Ми мусимо навчитись усього, що вміють білі, і навіть краще використовувати все це, щоб люди більше не обманювали одне одного і не воювали, а жили в мирі, як справжні брати. Йдучи таким шляхом разом з хорошими білими, такими, як Адамс, і хорошими чорношкірими людьми, яким був батько Чапи, ми переможемо сильних вовків. Старійшини з племені Семи вогнищ ради ніколи не питали, якого кольору шкіра в чоловіка — червона, біла чи чорна; вони завжди питали, чи хоробрий він, чи може бути нашим братом і чи допомагатиме здобувати їжу для наметів.
— Хуг! — Кревні брати вимовили це в один голос, як клятву.
— Жоден з сильних вовків поки що не повинен знати, що ми збираємось робити. Ми не можемо залишитись V резервації, бо там нас зраджують наші ж люди. Уатшітшун, що наглядають там за нами, не дозволяють нам сходитись з іншими білими людьми і читати їхні розмовляючі папери. Вони охороняють нас і наші думки, як в'язнів. Але ми хочемо бути вільними. Нам треба придбати трохи землі, щоб мати змогу прогодувати себе, вільно думати і вчитись. Тому ми йдемо до Канади. Ми укриємось там, працюватимемо й чекатимемо на той день, коли будуть переможені сильні вовки. Може, ми самі вже й не побачимо цього дня. Але ми знаємо, що він прийде. Ми також не забудемо своїх братів і сестер у резервації.
— Хуг!
— Але все, про що ми дізнались зараз один від одного, Гапедо і Часке, сини Чорного Сокола і ватажки Молодих Собак, все це уже бачили мудрі очі наших стариків і чаклунів, перш ніж ми самі пережили і збагнули таке. Ви, ще не забули історію про» Кам'яного хлопця?
— Ні, ми знаємо її, — із запалом відповіли хлопці. — Наш батько розповів нам про це. Ми все добре запам'ятали й можемо переказати. Це було так. Коли хлопець ще лежав на руках, своєї матері, то був уже такий важкий, як камінь, і тому його назвали Кам'яним хлопцем. Його тіло було таке тверде, Що жоден ведмідь не міг стромити в нього свої пазури, а жоден гірський лев не міг укусити його. Він жив у щасті й спокої з матір'ю і своїми дядьками. Багато полював і вбивав найбільших і найгордіших звірів. Він убивав усіх, які тільки траплялись йому, і далеко більше, ніж могли з'їсти в їхньому наметі. Мати застерігала сина і просила не робити злочинів, але Кам'яний хлопець лише сміявся і полював.
— Сміявся і полював, — повторив Токай-іхто.
— Та ось одного вечора Кам'яний хлопець тихенько прийшов додому і признався матері, що звірі змовилися вбити його самого та всіх його родичів. Кам'яний хлопець почав готуватись. Він володів сильними чарами і зачарував кам'яний намет, в якому жив із своєю матір'ю та дядьками, і кам'яні вали, і кам'яні мури. А мати та її брати виготовили зброю і припасли м'яса, коріння та ягід, щоб було на довгий час що їсти. Тоді прийшли звірі. Ринулись бізони, насунули ведмеді та вовки, і кожний із своїм найсильнішим вожаком. Але Кам'яний хлопець стріляв і убивав їх усіх поспіль. Туші їхні великими купами лежали навколо кам'яних валів. Звірі загинули, і Кам'яний хлопець думав, що переміг. Але по тому пішов великий дощ. Борсуки прорили ходи під кам'яними мурами, і мури почала розмивати вода. Бобри загатили усі річки й потоки. Почалася велика повідь. Вода підіймалась вище й вище; вона проникла під мури та вали, ринула поверх них і залила кам'яний намет. Дядьки Кам'яного хлопця загинули у хвилях. Його ж самого не можна було вбити, але він до половини вгруз у землю, так що й досі стоїть непорушно, мов гора, і не може зійти з місця і кого-небудь скривдити. Ось історія про Кам'яного хлопця.