Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
— Гапеда і Часке, ви вчинили, як справжні мужчини. Не кожний дорослий здатний на таке. Тому я хочу зараз довірити вам більше, ніж довірив би навіть самим чоловікам.
Токай-іхто знову сів з хлопцями біля мертвої ведмедиці. Він поманив ведмежа і взяв на руки звірятко, що з переляку дряпалося і опиналось.
— Ну, ось ми й сидимо, — сказав він, — біля початку нашого племені, праматір'ю якого була Велика Ведмедиця, і разом з тим біля його кінця. Ми, вигнанці, є свідками її смерті. Але померла лишила нам дитину, тобто нове життя. Чи ви розумієте мене?
— Хуг, — відповіли хлопці в один голос. Їхні серця сповнилися великим спокоєм і надією.
— Дайте мені відповідь на одне питання. Ведмеже братство мандрує з наметами в країну Півночі, Канаду. Як ми будемо там жити?
— Вільно, на нових мисливських угіддях. Ми будемо полювати, кочувати і битися, як ми це завжди робили з того часу, коли син Великої Ведмедиці породив наших вождів, — відказав Гапеда.
— Так думаєш ти, Гапеда-Гребінник. І так думають всі наші чоловіки, аж до самого розумного Чапи, і всі наші жінки, аж до самої Унтшіди і Уїнони. Але це неправда. Ми зможемо знову полювати й битись, може два, може п'ять, щонайдовше — десять великих сонць. А тоді знову великі натовпи білих людей прийдуть у країну Півночі, знову переможуть нас і заженуть у хлів, який вони називають резервацією.
Хлопці похнюпили голови. Гапеда здригнувся і до крові закусив губу. Знову в резервацію… Ні, більше ніколи — Часке і Гапеда заприсяглись у цьому.
— Скажіть-но мені, — знову заговорив вождь, і від великого хвилювання Гапеді здалося, ніби його голос доноситься здалека, — чого ми тоді взагалі йдемо звідси, незважаючи на труднощі й небезпеки, і кидаємо велике плем'я лакотів?
Хлопці мовчали, не знаючи, що відповісти, і, пригнічені, знову втупилися очима в мертву ведмедицю.
— Ваші думки наштовхнулись тепер на гору, яку ми мусимо пробити своїм же власним розумом. Насамперед скажіть мені, чому білі люди перемогли нас?
— Бо їх дуже багато… — промовив Часке.
— А чому ж нас не так багато, і чому в нас немає таємничого заліза? Я знаю, що на це ви мені не зможете відповісти, і я теж не можу дати вам точної відповіді на власне питання. У нас розуму не менше, ніж у білих людей, і наші руки не слабіші за їхні. Я випробував їх, коли жив серед білих, а також бачив їх у бою. Отже, чи зможемо ми навчитись того, що вже вміють білі люди?
— Бабська робота, — уперто і з презирством сказали обидва брати.
— Так, Гапедо-Гребінник, але ж бабською роботою нас перемогли білі люди. Ти спершу подумай, син Четансапи: чи ж варто зневажати жінок і тварин? Наші предки були про це іншої думки. Вони вірили, що праматір'ю мого роду була ведмедиця і велика чаклунка, яка знала загадки світу Унтшїда та Уїнона ще й тепер знаються на травах і вмію лікувати рани воїнів не гірше за Гавандшіту. Ви ж іще не забули, хто перший виявив мужність піти з резервації. Це наші жінки та дівчата.
Присоромлені хлопці похилили голови.
— Хоч як зневажайте і лайте роботу уатшітшун, вона від цього не» втратить свого значення. Білі люди вміють багато дечого, інакше вони б не перемогли нас. Вони роблять таємниче залізо: один викопує його, другий плавить, третій кує — і виготовляють із заліза плуги, якими глибоко зорюють тверду землю, так що вона дає добрий врожай І невеличкий клапоть її може прогодувати багато людей. Нам треба навчитись цього. Вони вміють розводити бізонів, і тому їм не треба полювати на них. Гапеда і Часке мовчали.
— Але ми хочемо навчитися і вміти ще більше, ніж білі люди.
Хлопці підвели голови.
— Скажіть мені, чого не вміють білі люди?
— Вони не вміють дотримувати клятви, вони не вміють говорити правду, вони не вміють спільно жити з мисливської здобичі і не вміють спільно обробляти поле. Вони не хочуть дати людям і тваринам спокій! — вигукнув Часке. — Вони, наче вовки, завжди нападають одне на одного, і сильніший серед них пожирає слабішого.
— Так, це правда, Часке. Очі твої широко відкриті, і ти дуже багато побачив за одне-єдине велике сонце[18]. Але ми завжди казатимемо правду, як завжди казали її наші батьки; ми завжди будемо дотримувати клятв, як дотримували їх наші батьки; ми спільно засіватимемо поле і збиратимемо врожай, як завжди спільно засівали й збирали його наші батьки і спільно полювали на священних бізонів. Але ми хочемо ще більшого, правда ж, хлоп'ята! З сином Великої Ведмедиці починається нове життя. Ми здобули нову силу і нову надію, що її нам дала Велика Таємниця. Ми хочемо відновити священний мир, що панував на початку життя і який ми ще й тепер зберігаємо на червоних горбах Міні-Сосе, де беруть глину для священних люльок миру і де жоден індієць не має права вбити іншого. Ми хочемо спочатку відновити мир з усіма червоношкірими людьми, а тоді і з білими…
18
Сонце — день; велике сонце — рік.