Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Під час цих операцій польські партизани неодноразово вщент спалювали та винищували цілі села й нещадно вбивали українців, які поверталися з примусових робіт у Німеччині. Ці вбивства коїли і загони, що постали після розпуску АК, і підрозділи націоналістичного підпілля та БХ, і формування, підпорядковані урядові Люблінської Польщі. Чимало вбивств також були справою рук банд грабіжників. Немає жодного сумніву, що ці злочини скоїли поляки, — адже про це свідчать навзаєм незалежні польські, українські та радянські документи. Хоча деякі з цих акцій виразно мають характер прямої відплати, проте єдиним обґрунтуванням значної їх частини є прагнення змусити українців утекти з теренів нової Польщі, можливо, навіть аж за Збруч.

Мабуть, найвідоміша з-поміж цих подій трапилася в Павлокомі. В січні 1945 року з Павлокоми були викрадені та вбиті дев’ять поляків. Деякі дослідники сумніваються, що за цим стояли українці, вказуючи на відсутність у цьому районі підрозділів УПА. Проте убивство кількох людей можна було легко вчинити силами окремої боївки ОУН, а одна з них навіть квартирувала в самій Павлокомі. Польське підпілля зажадало звільнення викрадених (або принаймні видачі їх тіл), пообіцявши в іншому випадку помститися. Однак ця вимога не була виконана, і 5 березня 1945 року постаківський партизанський загін Юзефа Бісса «Вацлава», зміцнений членами місцевої самооборони, увірвався до села. Чоловіків розстріляли на цвинтарі, частину жінок і дітей прогнали, наказавши їм тікати «за Збруч», проте частину замордували у власних домівках. Згідно з наявним поіменним списком жертв, тут імовірно загинули понад триста осіб. Групу українців також убили в сусідньому Динові. В 2006 році в Павлокомі відбулися траурні урочистості за участі президентів Польщі та України.

То був щойно початок убивств. 5 березня в Ольшанах розстріляли дванадцятьох українців, їхні тіла вкинули в воду, а саму акцію назвали «водохрещем». 6 березня в Лубному були вбиті двадцять три, а за іншими даними, навіть вісімдесят українців. Тіла замордованих вкинули до колодязя. 15 березня під час нападу на Рушельчичі загинули тринадцять осіб (у тому числі шестеро дітей). 27 березня в Скопові були замордовані близько шістдесяти українців і поляків. 11 квітня було водночас вчинено дві бійні — в селах Березка і Бахів. «Наступного дня, — згадував член ОУН Іван Кривуцький, — 12 квітня, на місці злочину я уклав список жертв. У Березці я записав 187 осіб, а в Бахові — 95. Між ними було шестеро немовлят, а одна убита дитина мала шість днів»[315]. Того ж дня в Мацьковичах були замордовані двадцять вісім українців, а в Сівчині — близько п’ятнадцяти. Через кілька днів, 15 квітня, в Волі Кривецькій полягли двадцять сім українців, а в Малковичах створений після розпуску БХ польський партизанський загін вчинив справжню бійню, позбавивши життя сто шістнадцять осіб. Польські дії в цьому регіоні вояк АК Стефан Домбський описує так: