Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
В 1948 році із Західної України були депортовані лише вісімсот сімнадцять осіб, але вже в 1949 році вирішено повернутися до тактики масових виселень, запровадивши новий метод добору засланців. Відтоді депортації влаштовували у відповідь на конкретні дії партизанів, охоплюючи ними тих, хто мешкав поблизу місця сутички. В радянських звітах читаємо, наприклад: «15 березня [1949 року — Ґ. М.] в селі Мальчицях Івано-Франківського району вбитий місцевий житель Павлов. У відповідь на бандпрояв виселено 3 сім’ї на 14 осіб»[310]. Натомість, у помсту за роззброєння 12 вересня 1950 року підрозділу допоміжної міліції (партизани здобули десять гвинтівок і автомат) із села Сілисько була депортована двадцять одна сім’я, яка налічувала загалом вісімдесят дві особи. Радянські операції того періоду нагадували уживані нацистами методи колективної відповідальності, з тією лише різницею, що німці розстрілювали заручників і пацифікували села, натомість радянські спецслужби засилали підозрюваних у підтримці «бандитів» вглиб СРСР. У 1949 році було депортовано із Західної України 25 527 осіб, у 1950 — аж 41 149, у 1951 – 18 523 особи, а в 1952 році — 3 229 осіб.
Репресії зумовили, що підтримка підпілля почала спадати. Один зі схоплених партизанів зізнався: «Коли ми заходимо до хат, жителі прямо заявляють: “Ідіть собі, інакше через Вас потрапимо на Сибір”»[311]. Наприкінці сорокових років антикомуністичне підпілля в Україні опинилося в критичній ситуації.
Найбільше уваги радянські спецслужби приділяли захопленню або ліквідації провідників ОУН-Б і УПА. 26 січня 1945 року НКВС вдалося полонити одного з вищих командирів українського підпілля на Волині — Юрія Стельмащука «Рудого». Перш ніж його засудили до смертної кари й стратили, він встиг виказати, де перебуває командир волинської УПА Дмитро Клячківский «Клим Савур». Після триденної облави в районі Оржівських хуторів спецслужби натрапили на сліди трьох партизанів, котрих після нетривалої погоні ліквідували. Як виявилося, то був «Клим Савур» із охоронцями. За словами Дмитра Вєдєнєєва і Геннадія Биструхіна: «Сумним символом братовбивчого характеру збройного конфлікту на Західній Україні стало те, що засновника УПА, галичанина, вбив українець з Донеччини»[312].
Командира галицької УПА Василя Сидора «Шелеста» радянська опергрупа виявила та вбила в Горганах у 1949 році. 5 березня наступного року спецслужбам вдалося викрити криївку головного командира УПА «Тараса Чупринки» в Білогорщі на околиці Львова. Оточений Шухевич прийняв бій, убивши майора МДБ. Важко поранений, він застрелився з пістолета. Тіло Шухевича перевезли до Львова, а відтак поховали у невідомому місці.
Допіру на межі 1951–1952 рр. МДБ розшукало Івана Литвинчука «Дубового», котрий був ініціатором перших антипольських акцій (зокрема, в Парослях). Оточений у бункері, він підірвав себе.
Після смерті Шухевича командування силами підпілля перейняв полковник Василь Кук «Леміш». Його заарештували разом із дружиною 24 травня 1954 року. Ця дата означила край існування українського підпілля як організованої структури. Проте й далі тривали пошуки окремих груп і осіб, котрі намагалися вижити за вкрай несприятливих обставин. Поступово їх виловлював або винищував КДБ. Останню активну групу ОУН, яка складалася з трьох осіб, КДБ фізично ліквідував у 1960 році в Тернопільській області.
Радянські спецслужби також убили Степана Бандеру. Після звільнення в 1944 році з німецького концтабору той керував бандерівським рухом у еміграції. Тим часом, коли частина членів ОУН під час війни — спершу із суто кон’юнктурних причин — почали дозрівати до сприйняття демократичних цінностей, сам Бандера до кінця залишився інтегральним націоналістом. Хоча він посилав в Україну усе нових кур’єрів, проте на практиці був цілковито позбавлений впливу на боротьбу, яку провалило підпілля, а водночас дедалі більше ставав його іконою. Процес формування міфу навколо постаті провідника ОУН завершив агент КДБ, убивши Бандеру в 1959 році в Мюнхені. Ця смерть спіткала його в той момент, коли впливи провідника на еміграцію виразно змаліли. Відтоді ідеалізований і далекий від реальності образ Бандери став для багатьох західних українців символом незламної волі до боротьби за незалежність.
310
ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 5944, арк. 12, 27.
311
РГВА, ф. 38 724, оп. 1, спр. 34, арк. 120.
312
Дмитро Вєдєнєев, Геннадій Биструхін, «Повстанська розвідка діє точно й відважно...» Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення ОУН та УПА 1940–1950-ті роки, Київ 2006, с. 99.