Що таке антична філософія?

Незнищенність концепції філософії як способу життя

Проте ця трансформація не є настільки радикальною, як це може здаватися. В історії західної філософії можна констатувати певну незнищенність, невмирущість античної концепції філософії. Від середніх віків і аж до наших днів подекуди в надрах самої університетської інституції, найчастіше в опозицію до неї та у чужому їй середовищі, такому як певні релігійні або профанні спільноти, іноді навіть наодинці деякі філософи залишалися вірними екзистенційному та життєвому вимірові античної філософії.

Ми вже казали вище, що вчителі факультету мистецтв могли, завдяки перекладам Аристотеля на грецьку або арабську мови, познайомитися майже з усіма творами цього античного філософа. І є дуже показовим, що завдяки цим текстам вони відкрили, що філософія є не лише дискурсом, а й способом життя[794]. Цей факт особливо цікавий тому, що йдеться саме про Аристотеля, якого зазвичай вважають чистим теоретиком. Проте коментатори Аристотеля з глибокою проникливістю побачили, що для «Філософа» головним у філософії було віддатись дослідженню, споглядальному життю і особливо зусиллю уподібнення божественному Інтелекту. Так, звертаючись до знаменитих тверджень Аристотеля наприкінці X книги «Нікомахової Етики», Боецій Дакійський[795] вважає, що мета людини і людське щастя полягають у житті згідно з вищою частиною людської істоти, тобто згідно з розумінням, покликаним споглядати істину. Таке життя відповідає природному порядку, який підпорядковує нижчі здатності здатностям вищим. Відтак тільки філософ, який присвячує своє життя спекуляціям щодо істини, живе згідно з природою та має радісне життя. Відлуння цього тексту можна знайти у заяві Обрі з Реймса: