Що таке антична філософія?
- Автор: Адо Пьер
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Новий Акрополь
- ISBN: 978-966-97200-2-3
- Переводчик: Сергей Йосипенко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Що таке антична філософія?». Краткое содержание книги:
Зрозуміло, що книга, написана з таких позицій, не обмежується викладом «поглядів» античних філософів: за улюбленим висловом її автора вона покликана не лише інформувати, а й формувати. Розповідаючи про античну філософію як історичний феномен, твір пропонує читачу авторське розуміння філософії і, що можливо є найважливішим, спосіб прочитання філософських (і не тільки античних) текстів.
Книга вперше презентує наукову спадщину видатного філософа-антикознавця українською мовою.
Віртуози розуму
Вислів «віртуози розуму» я запозичую у Канта[788], який визначав за допомогою цієї формули філософів, що цікавляться лише чистою спекуляцією. Таке уявлення про філософію, зведену до її концептуального змісту, дожило до наших днів: воно побутує як в університетських курсах, так і у шкільних підручниках усіх рівнів. Можна сказати, що це класичне, шкільне, університетське уявлення про філософію. Свідомо чи несвідомо наші університети завжди є спадкоємцями «Школи», тобто схоластичної традиції.
Втім, «Школа» залишається живою і у нашому XX столітті, оскільки Папи у XIX та XX століттях традиційно рекомендують томізм католицьким університетам. Точніше, можна констатувати, що прихильники неосхоластичної або томістської філософії продовжують, як і за середніх віків, розглядати філософію як суто теорійний захід. Ось чому, наприклад, у дискусіях довкола проблеми можливості та значення християнської філософії, які розгорнулися у 1930 році, ніколи, наскільки мені відомо, не порушувалася проблема філософії як способу життя. Такий неосхоластичний філософ як Е. Жільсон формулює предмет цієї дискусії у суто теорійних термінах: чи внесло християнство у філософську традицію нові концепти та нову проблематику? З притаманною йому ясністю розуму він побачив саму сутність проблеми, написавши: «Найсприятливішою філософською позицією є позиція не філософа, а християнина», бо безумовна вищість християнства полягає у тому, що воно є «не простим абстрактним пізнанням істини, а справжнім методом спасіння»[789]. Без сумнівів, визнавав він, в античну добу філософія була одночасно наукою та життям. Проте з погляду християнства, послання спасіння, антична філософія виглядає вже як чиста спекуляція, тоді як християнство є «вченням, яке одночасно несе в собі всі засоби свого практичного застосування»[790]; відтак стає зрозумілим, що модерна філософія прийшла до розуміння самої себе як теорійної науки, оскільки екзистенційний вимір філософії втратив сенс з погляду християнства, яке було одночасно вченням та життям.
Проте існує не лише «Школа», тобто традиція схоластичної теології, існують також школи, не філософські спільноти античності, а університети, які, незважаючи на різнорідність їхніх засад та функціонування, все-таки залишаються спадкоємцями середньовічного університету. І так само як в античні часи існувала чітка взаємодія між соціальною структурою філософських інституцій та концепцією філософії, на яку вони спиралися, починаючи з середньовіччя, встановлюється щось на кшталт взаємного причинного зв’язку між структурою університетських інституцій та уявленнями про природу філософії, які вони виробляють.
Саме це, до речі, дає змогу побачити текст Геґеля, цитований М. Абенсуром та П.-Ж. Лабарьєром в їхньому блискучому вступі до памфлету Шопенгауера, названого «Проти університетської філософії». В цьому тексті Гегель нагадує, що філософія більше не
[…] практикується, як у греків, як приватне мистецтво, вона має якесь офіційне існування, яке, таким чином, стосується публіки, вона є головним чином чи винятково перебуває на службі держави[791].
Потрібно, безумовно, визнати, що існує радикальна опозиція між античною філософською школою, яка звертається до кожного індивіда з метою повністю змінити всю його особистість, та університетом, місія якого полягає у видачі дипломів, що відповідають певному рівню знання, яке можна об’єктивувати. Зрозуміло, не можна вважати, що можливий один лише гегелівський погляд на університет на службі держави. Проте потрібно також визнати, що університети існують лише з ініціативи якоїсь вищої влади, такої як держава або релігійна спільнота — католицька, лютеранська, кальвіністська або англіканська. А отже, університетська філософія завжди перебуває в тій самій ситуації, в якій вона була у середньовіччі, тобто вона завжди є служницею, подекуди теології — у тих університетах, де філософський факультет виявляється нижчим за факультет теології, подекуди науки, проте вона завжди є служницею імперативів загальної організації навчання або, за сучасної доби, наукового дослідження. Добір викладачів, матеріалу, іспити — все це завжди підлягає «об’єктивним» критеріям, політичним або фінансовим, на жаль, надто часто стороннім філософії.
788
Kant I. Critique de la raison pure / Trad. Tremesaygues, Pacaud. — Paris, 1944. — P. 562; Kant I. Logique / Trad. Guillermit. — Paris, 1966. — P. 24
789
Gilson Е. L’Esprit de la philosophie médiévale… — P. 1—38.
790
Ibid. — P. 25.
791
Abensour М., Labarrrière P.-J. Préface // Schopenhauer A. Contre la philosophie unsversitaire. — Paris, 1994. — P. 9. Вся ця передмова є важливою з погляду ідей, які ми тут розвиваємо.