Що таке антична філософія?
- Автор: Адо Пьер
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Новий Акрополь
- ISBN: 978-966-97200-2-3
- Переводчик: Сергей Йосипенко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Що таке антична філософія?». Краткое содержание книги:
Зрозуміло, що книга, написана з таких позицій, не обмежується викладом «поглядів» античних філософів: за улюбленим висловом її автора вона покликана не лише інформувати, а й формувати. Розповідаючи про античну філософію як історичний феномен, твір пропонує читачу авторське розуміння філософії і, що можливо є найважливішим, спосіб прочитання філософських (і не тільки античних) текстів.
Книга вперше презентує наукову спадщину видатного філософа-антикознавця українською мовою.
Я не міг вчинити інакше, ніж присвятити йому одну Медитацію повністю; я хотів би, щоб читач витратив на неї не лише той невеличкий час, який потрібен для її читання, а кілька місяців чи хоча б кілька тижнів, щоб обміркувати речі, про які в ній ідеться, перш ніж йти далі.
А з приводу засобу усвідомлення «я» як мислячої реальності:
Це потрібно часто досліджувати та довго обдумувати […] що видалося мені достатньою причиною, щоб не писати ні про що інше у другій Медитації.
Третя «Медитація» також з перших рядків постає як духовна вправа у дусі Платона, оскільки в ній йдеться про радикальне відмежування від чуттєвої реальності:
Я заплющу зараз свої очі, закрию свої вуха, я навіть спробую стерти з моїх думок всі образи чуттєвих тіл […] та залишаючись таким чином наодинці з собою і вдивляючись всередину себе, я спробую потрохи краще пізнати себе та зблизитися з собою[809].
Якщо говорити більш загальним чином, то я не вважаю, що картезіанська очевидність може бути досягнута будь-яким суб’єктом. Дуже важко не впізнати стоїчне визначення адекватної або розуміючої репрезентації у рядках «Дискурсії про метод», які описують настанову очевидності:
Передусім ніколи не вважати жодну річ істинною до того, як я пізнаю її як таку очевидно, тобто наполегливо уникати поспішності та передбачень і не включати нічого іншого у свої судження окрім того, що настільки ясно та чітко постає перед моїм розумом, що я не матиму жодної причини піддавати його сумніву[810].
Це ніщо інше, як стоїчна дисципліна ухвали[811], яка (як і все інше у стоїцизмі) не може бути здійснена будь-яким розумом, оскільки також вимагає певної аскези та зусилля, що полягають в уникненні поспішності (aproptosia, ргорепеіа). Не завжди розуміють, наскільки антична концепція філософії представлена у Декарта, наприклад, в його «Листах до принцеси Елізабет», які, до певної міри, є листами духовного наставника.
Для Канта античне визначення філософії як філософії, жадання, любові та вправляння в мудрості завжди є основоположним. Філософія, каже він, є «доктриною та вправлянням у мудрості (а не простою наукою)», йому добре відома відстань, що відділяє філософію від мудрості:
Людина не володіє мудрістю. Вона просто прагне її та може лише мати любов до неї, і вже це заслуговує на повагу[812].
Філософія для людини є зусиллям у напрямку мудрості, яке завжди залишається незавершеним[813]. Вся технічна споруда Кантової критики має сенс лише у перспективі мудрості або, точніше, мудреця, оскільки Кант завжди мав схильність уявляти собі мудрість у вигляді мудреця, ідеальної норми, яка ніколи не втілюється в людині, проте згідно з якою філософ намагається жити. Кант називає цей взірець мудреця Ідеєю філософа.
Філософа, який би відповідав цьому взірцю, не існує, так само, як реально не існує справжнього християнина. Обидва є взірцями […] Взірець повинен слугувати нормою […] «Філософ» є лише ідеєю. Можливо, ми можемо дивитися в його напрямку, намагатися наслідувати його, проте ми ніколи не досягнемо його повністю[814]-
Тут Кант продовжує традицію Сократа з «Бенкету», який каже, що єдина річ, яку він знає, це те, що він не є мудрецем, що він ще не досяг ідеалу мудреця. І цей сократизм вікриває дорогу сократизму К’єркеґарда, який каже, що він є християнином лише настільки, наскільки знає, що не є християнином:
Ідея мудрості має бути фундаментом філософії, так само як Ідея святості — фундаментом християнства[815].
Втім, Кант використовує як вислів «Ідея мудрості», так і вислів «Ідея філософії чи філософа», оскільки насправді ідеал, яким є мудрість, є ідеалом, до якого прагне філософ:
Деякі давні філософи наблизилися до ідеалу справжнього філософа, як, наприклад, Руссо; проте вони його не досягла. Можливо багато хто вважатиме, що ми вже володіємо вченням про мудрість, і що ми не повинні розглядати її як просту Ідею, оскільки маємо безліч книжок, що містять приписи та рецепти того, як ми повинні діяти. Проте всі вони є, у своїй переважній більшості, тавтологічними пропозиціями та вимогами, які не хочеться навіть слухати, оскільки вони жодним чином не пропонують засобів її досягнення[816].
809
Decartes. Réponses aux Secondes Objections (contre les Méditations) // Oeuvres / Ed. Ch. Adam, F. Tannery. — T. IX. — P. 103–104.
810
Descartes. Discours de la Méthode / Texte et comm. E. Gilson. — Paris, 1939. — P. 15, 18.
811
Див.: SVF, II, § 1230—131; Д.Л., VII, 46—48. Відсутність поспішності у судженні є стоїчною чеснотою, Декарт, вочевидь, знаходить її не у святого Томи, як цього хотів його перекладач Е. Жільсон (Descartes. Discours de la Méthode… — P. 198), а в сучасних йому стоїків (сам Жільсон — Р. 481, цитує «Моральну філософію стоїків» Ґійома дю Вера за вид. 1603 року — Р. 55) або стоїків давніх (наприклад з Діогена Лаертського).
812
Kant Е. Opus postumum / Trad. F. Marty. — Paris, 1986. — P. 245, 246.
813
Kant E. Opus postumum… — P. 262.
814
Kant I. Vorlesungen über die philosophishe Encyklopädie // Kant’s gesammelte Schriften. — Bd. XXIX. — Berlin: Akademie, 1980. — S. 8.
815
Kant І. Vorlesungen über die philosophishe Encyclopädie… — S. 8.
816
Ibid. — S. 8.