Що таке антична філософія?

Існують насправді дві ідеї, два можливих уявлення про філософію, одне з яких Кант[821] називає шкільною концепцією філософії, інше — її «світовою» концепцією. У шкільній чи схоластичній концепції філософія є лише чистою спекуляцією, вона намагається передусім бути систематичною, бути логічно досконалим пізнанням. Той, хто дотримується схоластичної концепції філософії, каже нам Кант[822], є віртуозом розуму, тобто філодоксом, тобто «другом опінії», про якого говорив Платон,[823] — тим, хто цікавиться безліччю красивих речей, проте не бачить краси-у-собі, безліччю справедливих речей, проте не бачить справедливості-у-собі. Це означає, що він, зрештою, є не достатньо систематичним, оскільки не бачить єдності вселюдського інтересу, який надихає філософське зусилля в цілому[824]. Насправді, шкільна концепція філософії залишається для Канта чистою теорією, і лише концепція «світової» філософії розміщується у перспективі вищого сенсу філософії і здатна реально об’єднати філософію.

А що таке концепція «світової» філософії? Кант[825] говорить також про «космічну» або «космополітичну» концепцію. Нас ця назва спантеличує, ми повинні перемістити її у контекст XVIII століття, доби Просвітництва. Слово «космічна» стосується тут не фізичного «світу», а людського світу, тобто людини, яка живе у світі людей. Опозиція між шкільною філософією та філософією світу[826] існувала ще до Канта, наприклад, у Й.Ґ. Зульцера (1759), для якого «світова філософія» полягала у людському досвіді та мудрості, яка з нього випливала. Це розрізнення відповідало головній тенденції доби Просвітництва виводити філософію із зачиненого та застиглого шкільного середовища та робити її приступною і корисною будь-якій людині. Втім, ми маємо наголосити на цій характеристиці філософії XVIII століття, яка, як і в античності, намагається поєднати філософський дискурс та спосіб життя. Проте Кантове поняття космічної філософії глибше за світову філософію чи популярну філософію, модну у XVIII столітті. Оскільки «космічна» філософія, зрештою, пов’язана з мудрістю, втілена в ідеальному мудрецеві. Поняття філософії (тобто пошуку мудрості), каже Кант[827], завжди ґрунтувалося на ідеї якоїсь «космічної», «світової» філософії, (а не на ідеї схоластичної філософії), «особливо коли її, так би мовити, персоніфікували, та коли її уявляли собі як взірець філософа, який існує в ідеалі»; це означає, що її бачать в постаті мудреця: «В цьому сенсі надто зухвало називати самого себе філософом та претендувати на те, щоб дорівнювати взірцеві, який існує лише в ідеалі». Цей ідеальний філософ, цей мудрець є «законодавцем розуму», тобто тим, хто дає самому собі свій власний закон, який є законом розуму. Якщо ідеального Мудреця ніде не можна знайти, то щонайменше «Ідея його законодавчої діяльності зустрічається всюди, у кожному людському розумі», що дає зрозуміти, що наш розум формулює імперативи, котрі скеровують людську дію саме у світлі Ідеї ідеального мудреця[828]. У категоричному імперативі «Дій так, щоб максима твоєї поведінки, відповідно до твого бажання, могла одночасно стати всезагальним законом»[829], «я» реалізується та долає себе, універсалізуючись. Імператив має бути безумовним, тобто не базуватися на жодному частковому інтересові, він, навпаки, повинен спонукати індивіда діяти лише у всезагальній перспективі. Ми знову зустрічаємося з однією з фундаментальних тем способу життя, притаманних античній філософії.