Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Той факт, що Наркомос довірили колишньому боротьбисту Гриньку та, пізніше, Олександру Шумському, показує, що цю посаду не вважали надто важливою. Протягом певного часу вважалося, що цей орган навіть підпорядковувався комсомолу[747]. В адміністративному хаосі раннього радянського періоду розмежування повноважень часто було нечітким і часом радикально переглядалося. Те, що на посаді в Наркомосі перебував Гринько, — дуже вдалий приклад того хаосу, адже Гринько не лише відстоював незалежність свого наркомату, а й успішно кидав виклик освітнім практикам російського Наркомосу та встановив освітню систему, що радикально відрізнялася від тієї, яка переважала в Росії. Так звана система Гринька ніяк не була пов’язана з національними відмінностями між Україною та Росією[748]. Вона спробувала поєднати «соціальне виховання» з професійною освітою та раніше приводила до спеціалізації, ніж освітня система Луначарського в Росії. Розроблена в 1920 році система Гринька працювала впродовж цілого десятиліття, і це була справді радикально відмінна система та філософія освіти, що так само претендувала на універсальність, як і російська система, що її замінила[749].

До середини 1920 років амбітні плани української освітньої системи не могли втілитися в життя через тотальну бідність країни, що, своєю чергою, було наслідком руйнацій, які лишила по собі громадянська війна. Попри те, що була мета забезпечити населення повсюдною початковою та середньою освітою, недостатність ресурсів змусила врізати фінансування освітніх закладів, тож навіть станом на 1924-й половина українських дітей не мали доступу до шкільної освіти взагалі[750]. Кількість учителів зменшилася з 85 тис. у 1921 році до 40 тис. у 1924-му, а кількість учнів — із 1,9 млн. до 1,4 млн[751]. Газета 1924 року чесно визнавала, що навіть ті вчителі, які трималися роботи, мали низьку кваліфікацію, із них дуже мало пройшли бодай якісь учительські курси й майже ніхто не продовжував освіту після закінчення гімназії. Двомісячні курси, що пропонували якісь знання з методології викладання, науки, українознавства та антирелігійної просвіти, проводилися занадто спорадично, щоб від них була помітна користь[752]. Доповідь, виголошена на конференції викладачів із регіонів у січні 1924-го, добре описує ситуацію. На заході було ухвалено резолюцію, у якій зазначалося, що освітня робота має стимулюватися чимось більшим, ніж просто «мінімальною моральною підтримкою», і що учням потрібні підручники, яких немає в книгарнях, а навіть якщо є, то 80 % дітей не можуть собі їх придбати, бо комплект на одного учня коштує 50 пудів (приблизно 1800 фунтів) зерна[753].