Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

За час своєї кар’єри Скрипник пропустив кілька нагод довести, що служіння інтересам України було насправді служінням інтересам світової революції. Не раніше як 1924 року він переконував Центральний Виконавчий Комітет Союзу, що національне питання було надзвичайно важливим з погляду перспектив Радянського Союзу розширити свої кордони на сусідні регіони Східної Європи. І дорікнув наркомові закордонних справ Чичеріну за те, що той недостатньо використав ситуацію[708]. На початку 1927-го в Президії союзної Ради Національностей Скрипник переконував, що слід використати мовну політику для розширення радянського впливу на західному прикордонні — через зближення культур народів у межах СРСР і представників тих самих національностей у складі інших держав по всьому периметру кордону. У цьому випадку він посилався на те, що підтримка фінських елементів у мові й культурі Карелії допоможе передати радянські цінності фінам через їхніх сусідів карелів і створити «національну тріщину» в Фінляндії[709]. Карелія, за його словами, могла б стати трампліном для поширення радянського впливу в Фінляндії через радіопередачі та пресу. Як приклад того, чого можна досягнути, він навів політику лінгвістичної «галичинізації» в радянській Україні та подальше посилення «радянофілії» в Західній Україні[710]. Скрипник намагався виправдати курс на побудову української національної держави в межах Радянського Союзу, такої, що «притягувала» б західних українців як магнітом. У 1929 році він зміг оголосити, що фактично досягнув успіху в перетворенні радянської України на «дійсно культурний п’ємонт цілого українського народу»[711]. Тоді справді так здавалося, хоча досягнення й були короткочасними.