Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Річ була не лише в тому, щоб задовольнити культурні потреби українців за межами України. Зрештою, були території поза нею, такі як Північний Кавказ, де теж проводилась українізація. Москву найбільше непокоїло інше — хто керуватиме цією політикою: вона сама чи Харків. Адже Сталіна не потішила перспектива появи суперника, котрий би намагався створити протекторат над його суб’єктом.

Скрипник навіть висунув територіальні вимоги до Російської республіки, вимагаючи включити до складу радянської України прилеглі території, де переважало українське населення. Для цих претензій він мав міцне підґрунтя й нагадав Москві, що Виконавчий комітет Комінтерну та Центральний комітет ВКП(б) закликали до такого приєднання ще в 1924 році, проте не подбали про його реалізацію. Мабуть, скарги Скрипника на те, що Російська республіка не досягла належних результатів у покращенні показника письменності своїх громадян — етнічних українців, як і в забезпеченні їх книгами та підручниками, а також на те, що такі зволікання у вирішенні цієї проблеми надали політичну зброю антирадянському Українському Національно-Демократичному Об’єднанню (УНДО) в Польщі[725], неабияк розсердили Сталіна. Тож не дивно що Скрипник не зміг досягнути цієї конкретної мети.

У політиці Скрипника слід звернути увагу на два камені спотикання: чи порушувала українізація права не-українців, що жили в Україні, і взагалі — чи відповідала вона марксистській доктрині, яку соціалістичні національні розбіжності врешті-решт могли звести нанівець.

Безсумнівно, були скарги, зазвичай із боку росіян, що українізація порушувала їхні права і була формою національного гноблення. Але загалом національні меншини в радянській Україні мали досить широкі права. Фактично, якщо ми розглянемо їх у контексті того історичного періоду та порівняємо ставлення, скажімо, до українців у Польщі та до поляків в Україні, то другі мали практично ідеальні умови. Не-українцям у радянській Україні гарантували право окремішнього культурного розвитку, право початкової освіти рідною мовою, право на судочинство й спілкування з усіма офіційними установами рідною мовою, а також право на власні адміністративно-територіальні одиниці в регіонах, де представники відповідної національності складали більшість від усього населення. У відповідності з останньою гарантією, станом на червень 1928-го в радянській Україні працювало 388 російських сільських рад, 251 німецька сільська рада, 143 польські, 7 єврейських, 57 молдавських — це не враховуючи сільських рад у Автономній Молдавській Соціалістичній Радянській Республіці, 43 болгарські, 30 грецьких, 13 чеських, 3 білоруські та 1 шведська[726]. Скрипник одного разу нагадав про український внесок у розвиток молдавської культури, проте відмовився від ідеї українського опікунства над єврейською культурою в Україні, підтримуючи тезу, що дві культури мають співіснувати відповідно до принципів співпраці та рівності[727].