Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Держава стала виявляти активну зацікавленість проблемою мовної стандартизації в середині 1920-х. У червні 1924 року було організовано Товариство допомоги розвитку та поширенню української наукової мови в Харкові, і його очолив яскравий діяч, голова українського радянського уряду Влас Чубар[783]. У червні 1925-го було засновано Державну правописну комісію[784]. Завдяки потужній експертній допомозі ВУАН, цій комісії вдалося 1926 року підготувати пропозиції щодо системи правопису[785].

У травні та червні 1927-го Наркомос організував усеукраїнську правописну конференцію. У ретроспективі це видається досить визначною подією. Серед 75 учасників були лінгвісти, філологи, письменники, учителі й інші представники з радянської України, українських територій РСФРР та з-за кордону. Звіт, опублікований в «Україні», органі ВУАН, описує це як подію, що мала «характер яскравого прояву національної культури»[786]. Основна група з 15 учасників щодня по вісім-дев’ять годин працювала над правописними питаннями спільно з представниками таких нерадянських інституцій, як Наукове товариство імені Шевченка у Львові та Український педагогічний інститут у Празі, що відігравали винятково важливу роль. Правописні пропозиції 1926 року було взято за основу для обговорення, а Пилипенко та його прихильники порушили питання про впровадження латинської абетки, у такий спосіб провокуючи гарячу дискусію, у перебігу якої навіть Скрипник запропонував доповнити кирилицю латинськими літерами S та Z[787].

Показовий підхід до вирішення проблеми: уряд радянської України не просто врегулював питання в наказовому порядку, а й зібрав усіх найкращих експертів, яких тільки вдалося знайти, незалежно від місця їхнього проживання й політичних переконань, залучив інших зацікавлених і дав їм ретельно опрацювати тему. Як результат — розвинулося справжнє відчуття національної єдності, і коли Наркомат офіційно впровадив новий правопис у 1928 році, його відразу ж прийняли українці й у СРСР, і поза його межами. За якісь півтора десятка років такий підхід видаватиметься вже абсолютно немислимим. Це вже буде не просто інакший світ, а цілком відмінний у розумінні моралі всесвіт.

Хоча правопис було впроваджено й тенденція мовного пуризму переважала, до 1930-го все-таки не доводиться говорити про справжню партійну лінію щодо розвитку мови. Це було продемонстровано в середині 1928 року, коли головний культурний щомісячник радянської України «Червоний шлях» опублікував одну за одною дві статті, в яких обстоювано категорично відмінні погляди на те, як має розвиватися мова. Одну з них було написано в дуже пуристичному дусі, з аргументами, що предикативно-номінативна граматична конструкція зробила українську унікальною серед слов’янських мов, і скаргами на проникнення інструментального предикативу з польської та російської в українську як «неорганічного». Автор іншої обрав динамічніший погляд на розвиток української мови та вітав її еволюцію в бік інших мов. Аргументом було те, що надмірний лінгвістичний пуризм створював бар’єр для прогресу, і що в кожному разі ці зміни були неминучі через близькість чотирьох мов, поширених у містах України, — української, ідишу, польської та російської, — вони, мовляв, засвоюватимуть певні риси одна від одної[788]. Питання, хто з них мав рацію, менш важливе, ніж сам факт, що таке зіткнення ідей та цінностей могло відбутися.