Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Протягом 1920-х років партія не намагалася нав’язати науковцям жодної лінгвістичної догми, хоча все-таки підтримувала багаторічні зусилля, що привели до ухвалення стандартного правопису в 1928-му. Цю систему, так звану «скрипниківку», українці за межами радянської України прийняли практично відразу. Вона була заборонена в радянській Україні 1933 року як прояв мовного сепаратизму, але залишилася у використанні на Західній Україні до її включення до Радянського Союзу, і нею досі послуговуються українці за межами Радянського Союзу.

Українські лінгвісти в 1920-х поділяли окремі припущення, хоча й не погоджувалися щодо багатьох питань. І в радянській Україні, і на Західній Україні філологи загалом погоджувалися, що основою для спільної літературної мови повинен стати київсько-полтавський діалект із певними вкрапленнями інших українських діалектів. Влада радянської України схильна була погодитися, що літературна мова повинна якнайбільше наближатися до розмовної, і часто засуджувала галицьких письменників, виправдано чи ні, за їхній пишномовний слововжиток, який відходив далеко від розмовного мовлення. Деякі філологи стверджували, що окремі галицизми треба прийняти в літературну мову, але тільки після критичного аналізу. Майже всі засуджували іноземні впливи на мову, хоча багато хто вважав, що очищення української від усіх запозичень із російської та польської призведе до її збідніння. Там, де було вжито іноземні терміни, філологи явно віддавали перевагу запозиченням із давніх мов та німецьким формам над запозиченнями з російської та польської. Це й не дивно, зважаючи на те, що обидві мови тривалий час розглядалися як загрози існуванню української мови. Пол Векслер розділив лінгвістів 1920-х на дві групи: ті, хто віддавав перевагу виключно етнографічному підходу, що покладався виключно на місцеві джерела, навіть якщо це означало повернення до архаїчних і суто розмовних форм; і ті, хто обирав модифікований етнографічний підхід, був відкритіший до запозичених моделей. Згідно з Векслером, західні українці були прихильніші до етнографічного пуризму, на відміну від їхніх радянських колег[777].

Найважливішим внеском 1920-х років у розвиток української мови був стандартизований правопис, ухвалений у 1928-му. 1921 року Академія наук України опублікувала систему правопису, що в основному повторювала ухвалену в 1918-му, за часів гетьманату. Український комісаріат освіти офіційно визнав систему Академії авторитетною й разом із тим дав розпорядження ВУАН вести подальшу роботу в цій сфері та надати свої висновки комісаріату на затвердження[778].