Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

За керівництва Скрипника Наркомос особливо послідовно впроваджував політику українізації. Наприклад, у 1927-му було проголошено, що студенти всіх вищих навчальних закладів України мають вивчити українську до кінця 1928–1929 навчального року, було заборонено призначати професорів і викладачів, які не могли викладати цією мовою, а також приймати на навчання до вищих навчальних закладів радянської України абітурієнтів, які української не знали. На піку українізації в 1929-му у 80 % загальноосвітніх шкіл, 55 % професійних навчальних закладів, 54 % технікумів та 30 % інститутів викладання відбувалося виключно українською мовою, у решті закладів нею читали лише деякі дисципліни або й узагалі навчання велося іншими мовами[761].

У 1929 році стали проявлятися перші ознаки докорінної зміни політичного курсу — зокрема дедалі частіше лунала критика в бік комісаріату Скрипника, а його вплив поступово обмежувався. Критика Наркомосу була таким важливим знаком тому, що, по суті, саме завдяки діяльності цього наркомату радянська Україна й залишалася окремою національною політичною одиницею (англ. polity). Крім того, ця структура була опорою для свого керівника, повністю відданого справі.

Уже під час ухвалення п’ятирічного плану в 1928-му деякі економісти вказували, що в радянській Україні бракує освічених людей, які потрібні для виконання передбачених планом завдань. Замість того, щоб визнати самі ці плани нереалістичними, у всьому звинуватили систему освіти, а також були закиди, що програма з викорінення неписьменності себе вичерпала[762]. Справді, у період із 1927-го по 1929-й величезна кількість людей віком 20–30 років не мали ніякої кваліфікації (професійної освіти). За ці часи письменність у містах зросла з 70 % до 74 % і з 50 % до 53 % у сільській місцевості[763]. Водночас, можливо, проблема полягала в тому, що задіяна стратегія надання доступу до освіти вже не давала належного результату й ситуацію можна було виправити лише впровадженням обов’язкової освіти для дорослих. Таку можливість було запроваджено постановою уряду радянської України, що зобов’язувала дорослих неписьменних стати на облік у своїх місцевих радах, для того щоб їх могли навчити читати[764]. Слід зауважити, що показник письменності по Україні (71 % станом на 1929 р.)[765] суттєво випереджав показник по СРСР загалом (50,1 % станом на 1929 р.)[766].