Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
— Позіхати не дозволяється! Коли почнеться, покличте мене!
— Так, паничу! — відповіли вони.
— А що почнеться?
— Події почнуться, паничу!
Тож від них я, нарешті, почув відповідь. Після цього в моїй голові помутилося, я ніби вгледів якусь подію, але ніяк не міг вирізнити її чітко. Коли я відкрив очі, я зрозумів, що щойно спав. Причому заснув на поручнях у галереї. Відкривши очі ширше, я побачив, що по небесній блакиті розливається блідо-сірий колір. Вітер тягнув по небу ниточки хмаринок навіть швидше, ніж унизу повзла змійка, притиснувшись до підніжжя стіни. Час уже був післяобідній, тож я дуже довго спав стоячи.
— Почалося? — спитав я.
Однак обидва прислужники уже десь зникли.
Оскільки ніхто не відповів мені, я почав панікувати, проте відразу ж почув за спиною чиїсь кроки. То були кроки туси Мерці, мого батька, я відразу ж їх упізнав. Підійшовши ближче, він сказав:
— Щастить же тобі — я в ліжку й на чверть години очей не зімкнув, а ти тут, стоячи, заснув.
Якщо вже так склалося, то була моя черга питати:
— Почалося?
Батько похитав головою, й на обличчі в нього з’явився подив. Він сказав:
— За задумом уже мало початися, адже те місце недалеко звідси. Вони вже мали туди доїхати.
Він ще витягнув руку і вказав на те місце вдалині, де скупчилися верхівки гір. Там якраз і було місце, де померли від голоду багато людей. Цього разу я майже напевне зрозумів, яка подія мала відбутися й глибоко позіхнув.
— Іди поспи в кімнаті, — сказав батько, — коли почнеться, я тебе покличу.
Я зайшов у кімнату й ліг на ліжко. Перед сном я повністю накрив голову ковдрою. Я не зважав на те, чи залишиться вона накритою й тоді, коли я прокинуся, адже слідкувати за ковдрою я не мав змоги. Однак щойно мене накрила темрява, як раптом я відчув, що звідкись долинає гучний звук. І цей звук був дуже схожий на грандіозний стовп світла, який усе освітлював. Я скинув ковдру, вибіг за двері й заволав:
— Почалося! Почалося!
У той час вся наша фортеця була залита теплим сонячним промінням, останнім цього дня. Людям уже не було ніякої роботи, тож вони ніжилися під сонечком, не приховуючи ліні, й виглядало так, що вони душею й тілом насолоджуються життям. Мої прислужники грали в «мігманг»[131]. У цьому світі тільки вони вдвох могли лишатися цілком незворушними, щоб я при цьому не робив. Тож коли я закричав, Аїр-молодший навіть не повернув голови, а Соднам Г’ялцен дурнувато до мене усміхнувся, а потім знову занурився в гру.
Однак найбільш мене вразило те, що туси й управитель також грають у «мігманг», сидячи на землі й підібгавши під себе ноги. І їх так само заливає навскісне сонячне проміння.
Мій крик, здавалося, не схвилював їх, однак я подумав, що це вони тільки вдають, що не чують. Адже вони не хочуть поставити мене в незручне становище. Усі знають, що сьогодні має статися якась подія, і всі на неї чекають, тож не дивно, що в такій ситуації знайдуться люди, які потайки подумають: так багато вух пильнують ту подію, що неодмінно хтось почує, навіщо ж тоді так волати це «почалося!»?
Мій образ в очах батька саме зазнавав змін — з бовдура я ставав носієм великого, аж до простоти, розуму. Але всі мої зусилля розвіялися разом із цим недолугим криком. Слуги подивилися на мене з двору внизу. Аби правильно визначити напрямок звуку, вони підняли свої кляті руки до чіл, затуляючи очі від колючого сонячного проміння. Але управитель і туси так само не рухалися.
Потім мій крик зник, а все навколо — поблизу й удалині — залило післяобіднє сонячне світло.
Я — невиліковний, невиліковний дурень. То нехай я ним і буду! Нехай усі люди на землі — туси, управитель, слуги, чоловіки й жінки потайки сміються з мене і плюють на моє обличчя. Ха-ха, кажіть: дурень! Кажіть-кажіть: дурень! А котіться ви к бісу, дурень буде співати! Відтак я заспівав пісню на мотив тієї, що називалася «Помер володар славний»:
Співаючи, я ще й демонстративно ходив туди-сюди по коридору, постійно буцаючи поручні, маскуючи таким чином злість на себе й розчарування. Якби пришелепуватий син туси Мерці співав і далі, він би почав ревти від власної недолугості.
131
Тибетський різновид гри в го, чи мігманг (досл. множинність очей).