Коли курява спаде

— Вітаю, паничу!

Поївши, вони нас розлучили, адже ми не повинні були бачитися до весілля. Ми обмінялися певними речами — перснями, що носили на пальцях, та ланцюжками, що носили на шиях, а також ще яшмовими прикрасами, що їх прив’язували до поясів. Уночі я думав про Тхарну й не міг заснути, тож у певний час почув легкі кроки, що наближалися до горішніх кімнат із вітальні. Невдовзі за стіною, в батьковій кімнаті, розляглося тваринне сопіння. Зрештою, я почув голос туси Мерці:

— У світі рідко коли буває, щоб цією справою займалися два туси.

— А ти ще не старий, — сказала тусиня, засміявшись.

— Зі мною ще все гаразд.

— Але вже й не молодий.

Попри те, що управитель виділив матері й доньці окремі кімнати для гостей, тусиня завжди спала в одній кімнаті з Тхарною, тож я подумав, що поки два туси зайняті своїми справами, я також не повинен втрачати нагоди. Я навпомацки спустився вниз і дістався ліжка Тхарни, однак Тхарни там навіть і запах не вчувався. Потім я дізнався, що її повезли назад до їхнього замку тієї ж ночі, відразу після бенкету з приводу заручин. Її супроводжували вершники родини Мерці з рушницями, які також охороняли й велику партію зерна, що його віддали родині Ронггонг. Тож якби з'явилися люди Лха Шопи, на них би чекав належний опір.

Коли я запитав у батька, в чому справа, він перепитав мене у відповідь:

— Хіба ти не сказав: «що повинні, те й робити»?

Коли він це говорив, то виглядав ображеним. Цікаво все це, дуже цікаво! Ніби це я — туси Мерці, а він зробився бовдуром-паничем.

— Ну добре, гаразд, — сказав я.

Туси Мерці також сказав своєму синові, що він залишив тусиню в себе, аби привернути увагу людей Лха Шопи сюди, проте якщо весь час сидіти у фортеці, люди її не помічатимуть. Я знав, що батькові подобається долина, тож сказав:

— Тож сідайте на коней і проїдьтеся, тоді люди Лха Шопи вас і побачать.

Туси поїхали, узявши з собою кількох охоронців. Я не знав, чи батько тільки реалізує план, чи шукає в долині усамітнення з тусинею. Тож я знову піднявся на оглядову вежу. Уночі пройшов дощ, тож тепер була гарна погода й далеко видно. Голодні люди чудово знали, що повинні шукати допомоги не в нас, а в своїх туси, однак постійно приходили сюди, до місця, де заготовлено багато зерна. Вони залишали це місце розчарованими, йшли, хитаючись, однак ніхто не вмер під стінами нашої фортеці. Якби така подія відбулася, я б не витримав. Однак усі ці люди приходили тільки для того, щоб побачити, як виглядає місце, про яке розказують, що в ньому багато зерна, а потім розверталися й ішли назад дорогою, якою прийшли. Прихід сюди для них був, наче паломництво: вони витримували всі труднощі, йшли, як до святині, потім кидали погляд на це місце, таке близьке до Обителі блаженства[130], і поверталися туди, звідки прийшли, — до огорнутого тліном місця, де вони мали страждати від голоду, хоча природа не насилала на них жодного лиха. У порівнянні з цими бідолахами люди Мерці були обраними мешканцями Обителі блаженства, особливими улюбленцями Будди.