Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
А в небі над далекою блакитною ущелиною кружляли пернаті, що харчуються м'ясом, і їх ставало дедалі більше. Тож, напевне, там померло багато людей.
Я дуже добре знав ту ущелину; у цей сезон там з кожним днем наповнювались струмки і вже мали розцвісти дикі вишні. Під ними й помирали з голоду ті люди. Цікаво, чи допоміг їм квітковий аромат увійти до Обителі блаженства? Якщо їхні господарі не дали їм змоги потрапити туди, вони, звичайно ж, мали підстави просити про це квітів. Батько попереду тусині повів коня до тих розгублених людей. Під'їхавши до маленької річки, вони зупинились; спокійна вода відбила їхні тіні. Однак вони дивились у далечінь, а на свої тіні в воді не звертали уваги.
І так щодня вони їздили тією самою дорогою.
Щодня я піднімався на оглядову вежу й дивився на них, і в моїй душі зміцнювалася надія, що вони не зупиняться, а поїдуть далі вперед і заїдуть у ту блакитну ущелину в землях туси Лха Шопи. І там їх уб'ють. Мені завжди здавалося, що як тільки обидва туси опиняться там, люди Лха Шопи їх уб'ють. Коли ця думка тільки почала з’являтися, вона виглядала кумедно, але згодом я відчув, що її важко стримати, тож у душі в мене виникло відчуття вини. І це відчуття тільки збільшувалось, коли я згадував, що за мною завжди безмовно слідує, мов собака, Аїр-молодший.
Тому я сказав до батька:
— Не виїздіть більше.
Батько нічого мені не відповів, але кинув самовдоволений погляд на жінку, з якою тепер щодня спав, і в цьому погляді читалося: «Бачиш, я не помилився в своєму синові!»
Виявилось, що вони вже також вирішили між собою більше не виїздити.
Усі ці роки удача супроводжувала родину Мерці й мене також. Я ті слова сказав навмання, але не знати як знову вгадав наміри батька. Тож я посміхнувся. А коли сміється людина, що трохи несповна розуму, її огортає відчуття незбагненності.
29. Почалося
Тієї ночі я спав надзвичайно солодко. Зазвичай, перш ніж заснути, я довго думав про Тхарну, але того дня думок про неї не було. Так само і вранці, коли я прокидався, я відразу ж згадував Тхарну, але того ранку, коли я прокинувся, я ще не встиг ні про що подумати, як почув у дворі крики людей та іржання коней.
Знову велику кількість коней навантажили ячменем для родини Ронггонг. Невдовзі ці коні, а також і силует тусині зникли з наших очей. Батько виглядав дуже змореним, тож повернувся до своєї кімнати спати.
Перед цим він сказав:
— Коли почнеться, розбудите мене.
Я не спитав його, що має початися. Щодо мене, то найкращим способом було спокійно чекати. Мій старший брат у цей час на південних кордонах накопичував військові здобутки. Він вирішив із допомогою зерна привернути на свій бік людей противника. Таким чином, коли наш батько помре, у нього буде більше людей і більше земель. Поки він на південному фронті досягав успіху за успіхом, ми віддали багато зерна туси Ронггонг. Тому він сказав:
— Жінки родини Ронггонг причарували тих двох, тож настане день, коли жінка-туси всядеться в замку Мерці й почне командувати.
З його інтонації було очевидно, що він вважає батька так само дурнем, як і мене.
Старший брат сказав ці слова до своїх наближених людей, однак ми дуже швидко про них дізналися. Батько, почувши це, нічого не сказав. Однак коли всі розійшлися і залишилися тільки ми вдвох, він спитав мене:
— Твій брат — розумна людина чи тільки вдає з себе розумника?
Я нічого не відповів.
Сказати по правді, я не знаходив великої різниці між цими двома явищами, адже коли людина знає, що вона розумна, вона, напевне ж, хоче показати це іншим. Він спитав мене про це так само, як і раніше питав мене, чи я, врешті-решт, дурний, чи тільки навмисне напускаю на себе дурість. Тепер батько сказав мені:
— Твій брат, напевне ж, і не здогадується, що ти влаштував усе набагато красивіше, ніж він. Це правильно — робити те, що потрібно робити. Я йду спати. Коли почнеться, покличеш мене.
Я не знав, що має початися, тож тільки спрямував здивований погляд на широку долину довкола.
Земля була вкрита незмінним зеленим кольором, ніби тут ніколи не змінювались сезони і на цих обширах уже двісті-триста років тривало літо. Від такого краєвиду мене також потягнуло позіхати. Не встиг ще мій роззявлений рот закритися, як обидва мої прислужники також почали позіхати. Я хотів дати їм по стусану, однак мені було лінь. Я намагався додуматись, що ж повинне початися, але в мене це не виходило, тож, зрештою, наслідуючи батьків тон, я гримнув на двох прислужників: