Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
Бо її руки — лише кривава маса.
— Мамусю! Що вони тобі зробили?
— Устань, дівчино, — говорить Коен. — Опануй біль і стань на гребінь! Інакше впіймаєш переляк. Хочеш до кінця життя помирати зі страху?
Його жовті очі недобре світяться. Він позіхає. Його гострі зуби блискають біло. Це зовсім не Коен. Це кіт. Чорний кіт…
Марширує довга, на кілька миль колона війська, над нею гойдається й хилитається ліс списів і знамен. Ярре також марширує, на голові він має круглий шолом, на плечі — піку, таку довгу, що мусить тримати її з усіх сил обіруч, інакше вона його переважить. Гримлять барабани, дудонить і гуркотить вояцький спів. Над колоною кружляють ворони. Багато ворон…
Берег озера, на пляжі шматки піни, викинутий гнилий очерет. На озері острів. Башта. Зубчаста верхівка, прикрашений наростами машікулів стовп.
Над вежею вечірнє небо, воно темнішає, блищить місяць, світлий, наче перерубаний навпіл талар. На терасі дві жінки в кріслах, загорнуті в хутро. Чоловік у човні…
Дзеркало й гобелен.
Цірі смикається, підводить голову. Навпроти, за столом, сидить Ередін Бреакк Ґлас.
— Ти не можеш не знати, — говорить він, вишкірюючи в усмішці свої рівні зуби, — що тільки відтягуєш неминуче. Ти належиш нам, і ми тебе отримаємо.
— Авжеж!
— Ти повернешся до нас. Трохи помандруєш часами й місцями, а потім потрапиш на Спіраль, а на Спіралі ми тебе дістанемо. До свого світу й свого часу ти не повернешся вже ніколи. Зрештою, уже й пізно. Ти не маєш до кого повертатися. Люди, яких ти знала, уже давно померли. Могили їхні заросли травою й запали. Їхні імена забуто. Як і твоє ім’я.
— Брешеш! Я не вірю!
— Твоя віра — то твоя особиста справа. Повторюю: ти скоро потрапиш на Спіраль, а я вже буду там чекати. Але ж потайки ти саме того й прагнеш, me elaine luned.
— Ти, певно, мариш!
— Ми, Ен Елле, відчуваємо такі справи. Ти мною зацікавилася, ти прагнула мене та боялася того прагнення. Ти прагнула й надалі мене прагнеш, Сіреаель. Мене. Моїх рук. Мого дотику…
Вона підхопилася, відчувши дотик: сильно, перекинувши кухоль, на щастя, уже порожній. Схопилася за меч, але відразу заспокоїлася. Була в корчмі «Під котом», мабуть, заснула, задрімала над столом. Рука, яка торкнулася її волосся, належала пухкенькій господині. Цірі не дуже любила такого штибу фамільярності, але жінка випромінювала чуйність і доброту, на які не можна було відповідати неґречністю. Вона дозволила погладити себе по голові, з усмішкою вислухала мелодійну, дзенькітливу мову. Була заморена.
— Я мушу їхати, — сказала нарешті.
Жінка всміхнулася, співучо задзенькотіла. «Як це стається? — подумала Цірі. — Чому це приписати, що в усіх світах, місцях і часах усіма мовами й говірками те єдине слово завжди звучить зрозуміло? І завжди схоже?»
— Так. Мушу до мами. Моя мама на мене чекає.
Корчмарка провела її надвір. Ще до того, як Цірі опинилася в сідлі, раптом міцно обійняла її, притиснула до пухкого бюсту.
— До побачення. Дякую за гостинність. Кельпі, уперед.
Вона поїхала прямо на горбатий міст над спокійною річкою. Коли підкови кобили задзвонили по камінню, озирнулася. Жінка все ще стояла перед корчмою.
Концентрація, кулаки біля скронь. У вухах шум, наче всередині морської мушлі. Блиск. І раптово м’яке темне ніщо.
— Bonne chance, ma fille![24] — крикнула їй услід Тереза Ляпін, корчмарка з корчми «Au Chat Noir»[25] у Пон-сюр-Йонні біля шляху, що вів із Мелуна до Осера. — Щасти на шляху!
Концентрація, кулаки біля скронь. У вухах шум, наче всередині морської мушлі. Блиск. І раптово м’яке темне ніщо.
Місце. Озеро. Острів. Вежа. Місяць, ніби талар, перерубаний навпіл, його блиск стелиться по воді сяючою смужкою. На смузі човен, у ньому чоловік із вудкою…
На терасі вежі… Дві жінки?
Кондвірамурс не витримала, скрикнула від враження, відразу прикрила рота долонею. Король-Рибалка з плюскотом утопив якір, буркітливо вилаявся, потім відкрив рота — так і завмер. Німуе навіть не здригнулася.
Перекреслена смугою місячного світла поверхня озера затремтіла й здригнулася, наче під ударом вітру. Нічне повітря над поверхнею розкололося, як розколюється розбитий вітраж. З тріщини з’явився вороний кінь. З вершницею на спині.
Німуе спокійно витягнула руку, проскандувала закляття. Гобелен, що висів на стійці, запалав раптом, засяяв феєрією різнобарвних вогників. Вогники віддзеркалилися в овалі дзеркала, затанцювали, заклубочилися в склі, наче різнобарвні бджоли, і раптом випливли райдужною примарою, смугою, що поширювалася й від якої стало світло, наче вдень.
24
Бажаю удачі, моя дівчинко (фр.).
25
«Під чорним котом» (фр.).