Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
— Не дуже, — зізналася Кондвірамурс. — Зрештою, у нас, у Віковаро, говорять не «квітень», а «ложноцвіт». Або по-ельфійськи Birke. Але я зрозуміла, на що ти натякаєш. Назва місяця походить із часів давнішніх, коли у квітні й справді все розквітало…
— Ті давнішні часи були лише сто, сто двадцять років тому. Це ж майже вчора, дівчино. Ітліна мала абсолютну слушність. Її провіщення точні. Світ зникне під товщею льоду. Цивілізація загине через провину Нищительки, яка могла, мала відкрити дорогу для порятунку. Як відомо з легенди, вона того не зробила.
— З причин, які легенда не пояснює. Чи пояснює за допомогою каламутного й наївного мораліте.
— Це правда. Але факт залишається фактом. Фактом є Білий Холод. Цивілізація північної півкулі приречена на загибель. Вона зникне під кригами льодовика, що поширюється, під вічною мерзлотою та снігом. Утім, немає причин панікувати, бо це станеться трохи пізніше.
Сонце вже повністю зайшло, з поверхні озера зник сліпучий відблиск. Тепер на воду лягла смуга куди м’якішого, лагіднішого світла. Над вежею Ініс Вітре зійшов місяць, світлий, наче перерубаний сокирою навпіл золотий талар.
— Як довго? — запитала Кондвірамурс. — Як довго, по-твоєму, воно триватиме? Тобто скільки ми маємо часу?
— Багато.
— Скільки, Німуе?
— Якісь три тисячі років.
На озері, на човні, Король-Рибалка гупнув веслом і вилаявся. Кондвірамурс голосно зітхнула.
— Ти трохи мене заспокоїла, — сказала вона за мить. — Але лише трохи.
Наступне місце було одним із найпаскудніших, які Цірі відвідала: напевне, перебувало в першій десятці, а то й очолювало її.
Був то порт, портовий канал — вона бачила човни та галери біля причалів і кнехтів, бачила ліс щогл, бачила вітрила, що важко обвисли в нерухомому повітрі. Навколо повз і звивався дим, клуби смердючого диму.
Дим уставав з-за кривих хатинок, що стояли над каналом. Звідти було чути голосний, надривний плач дитини.
Кельпі зафоркала, сильно трясучи головою, відступила, б’ючи копитами об бруківку. Цірі глянула вниз і помітила мертвих щурів. Ті лежали всюди. Мертві, скручені в муках гризуни з блідими рожевими лапками.
«Щось тут не так, — подумала вона, відчуваючи, як охоплює її жах. — Щось тут не так. Утікати звідси. Утікати якнайшвидше!»
Під обвішаним сітками та линвами стовпом сидів чолов’яга в розхристаній сорочці, з головою, схиленою на плече. За кілька кроків далі лежав інший. Не схоже було, що сплять. Навіть не здригнулися, як підкови Кельпі застукотіли об каміння поблизу них. Цірі схилила голову, проїжджаючи під лахміттям, розвішаним на мотузках, від якого йшов терпкий запах бруду.
На дверях однієї з руїн виднівся хрест, вимальований вапном чи білою фарбою. З-за даху в небо вставав чорний дим. Дитина все ще плакала, десь удалечині хтось кричав, десь ближче хтось кашляв і хрипів. Вив пес.
Цірі відчула, як сверблять у неї долоні. Глянула.
Руки в неї, наче в кмині, були в чорних цятках бліх.
Вона крикнула на все горло. Уся трясучись від жаху й відрази, почала обтрушуватися й збивати комах, різко вимахуючи руками. Сполошена Кельпі кинулася в галоп, Цірі мало не впала. Стискаючи боки кобили ногами, вона обіруч чесала волосся, струшувала куртку та сорочку. Кельпі чвалом увірвалася на вуличку, затягнену димом. Цірі крикнула, перелякана.
Їхала вона крізь пекло, крізь інферно, крізь найкошмарніший із кошмарів. Серед будинків, позначених білими хрестами. Серед тліючих куп шмаття. Серед померлих, що лежали поодинці, і тих, що лежали купами, одне на одному. І серед живих, обдертих, напівголих примар із запалими від болю щоками, які повзали в гною, кричали мовою, яку вона не розуміла, простягаючи до неї худі, укриті жахливою кривавою коростою руки…
«Тікати! Тікати звідси!»
Навіть у чорному ніщо, у небутті архіпелагу місць, Цірі ще довго відчувала в ніздрях ті дим і сморід.
Наступне місце також було портом. Також був тут причал, був укріплений палями канал, у каналі — коги, баркаси, шкути, човни, а над ними — ліс щогл. Але тут, у цьому місці, над щоглами весело покрикували чайки, а смерділо звичайно й звично: мокрим деревом, смолою, морською водою, а також рибою в усіх трьох базових варіаціях: свіжою, несвіжою та смаженою.