Відьмак. Володарка Озера

Середина королівського угруповання стояла побіля пагорба, який пізніше названо було Шибеничним. Там, на пагорбі, стояли з почтом король Фольтест і конетабль Ян Наталіс, із висоти на всю битву проспекцію маючи. Тут головні сили військ наших було згруповано: дванадцять тисяч темерських та реданських інфантеріїв у чотири великі чотирикутники поставлені, з десятьма хоругвами кінноти на охороні, що стояли аж на північному краю ставка, який місцева людність Золотим зве. У другій же лінії середнє угруповання мало гуфець резервний — три тисячі визімської й маріборської піхоти, над якою мав командування воєвода Бронібор.

А від південного краю Золотого ставка, аж по низку ставків рибних і по закрути річки Хотлі, на рубежі в милю завширшки, стояло армії нашої крило праве; складалося воно з магакамських ґномів Добровольчого гуфця, восьми хоругов легкої кавалерії і з бандерії знаменитої Кондотьєрської Вільної Компанії. Командування над крилом правим мали кондотьєр Адам Панґратт і ґном Барклай Ельс.

Навпроти, за якусь милю чи дві, на полі голому перед лісом вишикував нільфгардське військо фельдмаршал Менно Коегорн. Люд залізний стояв там, наче чорна стіна, полк біля полку, рота біля роти, ескадрон біля ескадрону; скільки око бачило, не було їм кінця-краю. А за лісом списів і пік можна було здогадатися, що порядок той не тільки широкий, а й глибокий. Бо війська того було сорок і шість тисяч, про що в час той мало хто знав, і добре, що так, бо не одне серце при виді тієї нільфгардської сили тоді зайшлося.

Та й навіть у тих, хто сміливішим був, серця міцніше почали битися під панциром, билися вони, наче молоти, бо зрозумілим стало, що важкі й криваві тут зараз почнуться жнива й що не один і не двоє з тих, хто в порядках оцих стоїть, заходу сонця не побачить.

Ярре, підтримуючи окуляри, що раз у раз зсувалися з носа, іще раз перечитав увесь фрагмент тексту, зітхнув, потер лисину, після чого взяв губку, трохи її віджав і витер останнє речення.

Вітер шумів у листі липи, дзижчали бджоли. Діти, як воно з дітьми буває, намагалися перекричати одне одного.

Об ногу старого вдарив м’яч, що котився по траві. Перш ніж він устиг схилитися, незграбний і невмілий, котресь із його онучат промайнуло поруч наче малий вовчок, підхопивши м’ячик на повному бігу. Зачеплений стіл хитнувся, Ярре правицею не дав перевернутися каламарю, а куксою лівиці притримав аркуші паперу.

Бджоли дзижчали, важкі від жовтих кульок акацієвого пилку.

Ярре знову почав писати.

Ранок був похмурим, але сонце пробилося крізь хмари й вишиною своєю про години, що минають, явно нагадувало. Зірвався вітер, зафуркотіли й залопотіли прапорці, наче численні зграї птаства, що злітають над землею. А Нільфгард як стояв, так і залишався, аж усі почали дивуватися, чому ж то фельдмаршал Менно Коегорн не дає своїм наказу виступати…