Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
— Коли? — Менно Коегорн підвів голову від мап, обвів командирів важким поглядом. — Коли, запитуєте, я накажу розпочинати?
Ніхто не відізвався. Менно метнув швидкий погляд на своїх командирів. Найбільш неспокійними та нервуючими видавалися ті, які мали залишитися в резерві: Елан Траге, командир Сьомої дерланської, та Кес ван Ло з бригади «Навсікая». Явно нервувався й Аудер де Вінгальт, aide-de-camp[29] маршала, який на участь у бою мав найменші шанси.
Ті, які мали вдарити першими, виглядали спокійними, та що там — навіть трохи знудженими. Маркус Брайбант позіхав. Генерал-лейтенант Ретц де Мелліс-Сток длубався мізинцем у вусі й раз у раз той палець оглядав, немов і справді думав знайти на ньому щось варте уваги. Оберштер Рамон Тирконнель, молодий командир дивізії «Ард Фейнн», насвистував тихо, увіткнувши погляд у тільки собі відому точку на виднокраї. Оберштер Лайм еп Муйр Мосс із дивізії «Дейтвен» крутив свій ненаглядний томик поезії. Тібор Еггебрахт із важкої дивізії списоносців «Альба» чухав потилицю кінчиком шпіцрутена.
— Атаку ми розпочнемо, — сказав Коегорн, — щойно повернеться патруль. Непокоять мене ті пагорби на півночі, панове офіцери. Перш ніж ми вдаримо, я мушу знати, що там є, за тими пагорбами.
Ламарр Флаут боявся. Жахливо боявся: страх повзав у нього по кишках, здавалося йому, що в череві має щонайменше дюжину слизьких, укритих смердючим слизом вугрів, що постійно шукають отвори, крізь які могли б вилізти на волю. Годину тому, коли патруль отримав накази й вирушив, Флаут стиха розраховував, що холод ранку прожене тривогу, що страх буде задавлено рутиною, вивченим ритуалом, твердими й суворими церемоніалами служби. Він помилявся. Зараз, після того, як минули години, і після того, як пройшли вони десь із п’ять миль, опинившись жахливо далеко від своїх, глибоко, небезпечно глибоко на територію ворога, близько, смертельно близько до невідомої небезпеки, страх таки показав, що він може.
Флаут затримався на краєчку ялинкового лісу, завбачливо не виходячи з-за великих ялин, що поросли по його межі. Перед ними, за пасом менших ялинок, простягалася широка котловина. Туман висів на верхів’ях трав.
— Нікого, — оцінив Флаут. — Жодної живої душі. Повертаємося. Ми вже трохи задалеко.
Вахмістр глянув на нього скоса. Далеко? Вони ледь на милю від’їхали. Волочилися, наче хворі черепахи.
— Требки б було ше, — сказав, — заглянути за тамтий пагорб, пане лейтенанте. Звідти, як мені бачиться, кращий буде вигляд. Далеко, на обидві долини. Як хто туди преться, не зможемо їх не помітити. То як? Скочимо, пане? То ж лише пара стайє.
«Пара стайє, — подумав Флаут. — Відкритим простором, наче по пательні». Вугрі звивалися, настирливо шукали виходу з його черева. Принаймні один — Флаут добре те відчував — був на шляху до волі.
«Я чув брязкіт стремен. Форкання коня. Там, серед соковитої зелені молодих сосонок на піщаному схилі. Там щось ворухнулося? Фігура? Вони нас оточують?»
У таборі ходила плітка, що кілька днів тому кондотьєри з Вільної Компанії, упіймавши в засідці роз’їзд бригади «Вріхедд», узяли живцем одного ельфа. Казали, що його кастрували, вирвали язика, відтяли всі пальці на руках… А наприкінці вичавили очі. Тепер — насміхалися — жодним чином уже не побавитися йому зі своєю ельфійською повією. І навіть не подивитися, як вона стане розважатися з іншими.
— Ну, пане? — прохрипів вахмістр. — Закінчимо на пагорбі?
Ламарр Флаут проковтнув слину.
— Ні, — сказав. — Не час відволікатися. Ми перевірили: тут ворога немає. Ми мусимо віддати про те рапорт начальству. Повертаємося!
Менно Коегорн вислухав рапорт, підвівши голову від мап.
— До хоругви, — наказав коротко. — Пане Брайбант, пане де Мелліс-Сток. Ударити!
— Хай живе імператор! — крикнули Тирконнель та Еггебрахт. Менно дивно глянув на них.
— До хоругви, — повторив він. — Нехай Велике Сонце заллє вас своєю славою.
Міло Вандербек, половинчик, польовий хірург, відомий як Расті, хтиво втягнув у ніздрі жахливу суміш йоду, аміаку, алкоголю, ефіру та магічних еліксирів, суміш, що висіла під тканиною намету. Хотів насититися тим запахом зараз, поки той залишався ще здоровим, чистим, дівочо-незмінним і клінічно стерильним. Знав, що залишиться запах таким ненадовго.
Він глянув на операційний стіл, також цнотливо білий, і на інструментарій, на десятки знарядь, що пробуджували респект і довіру холодною та грізною гідністю голої сталі, недоторканим відблиском чистого металу, порядком та естетикою розташування.
29
Ад’ютант (фр.).