Відьмак. Володарка Озера

Запах їдла, який ішов від корчми, просто-таки зневолював. Цірі довго не замислювалася. Поправила меч на спині й увійшла.

Усередині було порожньо, тільки за одним зі столів сиділи троє чоловіків, що виглядали, наче селяни. Вони навіть не глянули на неї. Цірі сіла в кутку спиною до стіни.

Корчмарка, товстенька жіночка в чистенькому фартуху й рогатому чепці, підійшла й про щось запитала. Голос її звучав брязкітливо, але мелодійно. Цірі показала пальцем на відкритий рот, похлопала по череву, після чого відірвала один зі срібних ґудзиків куртки, поклала його на столі. Побачивши здивований погляд, уже збиралася відривати другий, але жінка стримала її жестом і словами, що сичали, але були милозвучними.

Еквівалентом ґудзика виявилася миска густої овочевої юшки, глиняне горнятко з квасолею й шинкою, а також шматок хліба та жбан розведеного вина. За першою ложкою Цірі подумала, що, певно, розплачеться. Але опанувала себе. Їла поволі. Насолоджувалася.

Корчмарка підійшла, задзижчала питально, приклала щоку до складених разом долонь. Чи зостанеться на ніч?

— Не знаю, — сказала Цірі. — Може. У будь-якому разі дякую за пропозицію.

Жінка всміхнулася та пішла на кухню.

Цірі розстібнула пояс, сперлася спиною на стіну. Вирішувала, що робити далі. Місце — особливо порівняно з кількома останніми — було симпатичним, спокушало залишитися тут трохи на довше. Утім, вона знала, що занадто велика довіра може виявитися небезпечною, а відсутність настороженості — згубною.

Чорний кіт, точнісінько такий, як на вивісці корчми, з’явився невідомо звідки, потерся об її литку, вигинаючи хребет. Вона його погладила, кіт легенько буцнув лобом їй у долоню, усівся та почав вилизувати собі хутро на грудях. Цірі дивилася.

Бачила Ярре, що сидить біля вогнища в колі якихось підозрілих на вигляд халамидників. Усі там гризли щось, що нагадувало шматки деревного вугілля.

— Ярре?

— Так треба, — сказав хлопець, дивлячись у полум’я вогнища. — Я читав про те в «Історії воєн», у творі авторства маршала Пелліграма. Так треба, коли батьківщина в небезпеці.

— Що треба? Гризти вугілля?

— Так. Саме так. Мати-батьківщина кличе. А частково з особистих спонукань.

— Цірі, не спи в сідлі, — говорить Йеннефер. — Ми під’їжджаємо.

На будинках міста, до якого вони під’їжджають, на всіх дверях і воротах виднілися великі хрести, намальовані білою фарбою чи вапном. Клубочився густий смердючий дим, дим від кострищ, на яких палять трупи. Йеннефер, здається, цього не помічає.

— Я мушу причепуритися.

Перед її обличчям, між вухами коня, висить дзеркальце. Гребінець танцює в повітрі, причісує чорні локони. Йеннефер користується тільки чарами, узагалі не використовує рук, бо…