Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
Дивна конструкція перед хатинкою, що нагадувала шибеницю, мала залізні гаки й талі. Стіл і пеньок були витертими, липнули від жиру, бридко смерділи.
Наче бійня.
На кухні Цірі знайшла казан із рештками отої славетної перлової каші, багато намащеної, повної шматочків м’яса та грибів. Була вона дуже голодна, але щось їй наказувало того не їсти. Напилася тільки води з цеберця, згризла мале й зморщене яблучко.
За хатинкою знайшла погріб зі східцями, глибокий і холодний. У погребі стояли горнятка зі смальцем. До стропил було прив’язано м’ясо. Рештки напівтуші.
Вона випала з погребу, спотикаючись об східці, наче гналися за нею дияволи. Перекинулася в кропиві, скочила на ноги, непевним кроком добігла до хатинки, обіруч ухопилася за одну з жердин, на яких та стояла. Хоча в шлунку не мала майже нічого, блювала дуже різко й довго.
Напівтуша, що висіла в погребі, належала дитині.
За смородом знайшла в лісі підмочений водою ярок, до якого акуратний Лісовий Дідусь викидав недоїдки й те, чого з’їсти йому не вдалося. Дивлячись на черепи, ребра й тазові кістки, що стирчали з намулу, Цірі з жахом зрозуміла, що вона жива тільки завдяки хтивості страшного старигана, тільки завдяки тому, що захотілося йому розважитися. Якби голод виявився сильнішим від мерзотної хтивості, то й ударив би він зрадницьки не києм, а сокирою. Повішену за ноги на дерев’яній шибениці, він би випатрав її та зняв би шкіру, розділив би та порубав на пеньку…
Хоча вона похитувалася від запаморочення, а опухла ліва долоня стріляла болем, затягнула труп до ями в лісі й зіпхнула до смердючого багна, між кістки жертв. Повернулася, завалила гілками та підліском вхід до погребу, обклала хмизом стовпи хатинки й увесь дідів реманент. Потім дбайливо підпалила все з чотирьох боків.
Зітхнула полегшено, тільки як воно все добряче зайнялося, коли вогонь розгорівся та запалав як треба. Тільки коли впевнилася, що жоден випадковий дощ не завадить стиранню будь-якого сліду з цього місця.
З рукою було не так уже й погано. Та, звичайно, спухла, боліла, але, здається, жодну кістку не було зламано.
Коли наблизився вечір, на небо й справді зійшов лише один місяць. Але Цірі якось дивним чином не хотілося визнавати цей світ своїм.
І залишатися в ньому довше, аніж є на те потреба.
— Сьогодні, — промурмотіла Німуе, — буде добра ніч. Я те відчуваю.
Кондвірамурс зітхнула.
Горизонт горів золотом і багрянцем. Такого ж кольору смуга лягала на води озера, від горизонту до острова.
Сиділи вони на терасі, у кріслах, маючи за спинами дзеркало в ебеновій рамі та гобелен, що зображував замок, притулений до кам’яної стіни, який заглядав у води гірського озера.
«Який же це вже вечір, — подумала Кондвірамурс, — який же це вже вечір ми оце сидимо так, аж поки не впаде темрява, і навіть після того? Без жодного ефекту. Лише розмовляючи».
Ставало холодно. Чародійка та адептка загорнулися в хутра. З озера вони чули скрип кочетів човна Короля-Рибалки, але самого його не бачили — ховався в сліпучому блиску заходу.
— Досить часто мені сниться, — Кондвірамурс повернулася до перерваної розмови, — що я перебуваю в льодовій пустелі, де немає нічого, тільки білий сніг і завали іскристого від сонця льоду. Аж до самого горизонту навколо немає нічого, тільки сніг і крига. І панує тиша, тиша аж до дзвону у вухах. Неприродна тиша. Тиша смерті.
Німуе кивнула, наче давала знати, що вона розуміє, про що йдеться. Але не прокоментувала.
— Раптом, — продовжила адептка, — раптом здається мені, що я щось чую. Чую, як крига тремтить під моїми ногами. Я присідаю, розгортаю сніг. Крига прозора, наче скло, як деякі гірські озера, коли каміння на дні та риб, що там плавають, видно на глибині в сажень. Я в моєму сні також бачу, хоча глибина там у десятки, а може, і сотні сажнів. Мені те не перешкоджає бачити… І чути… людей, що кличуть на допомогу. Там, унизу, глибоко під кригою… лежить замерзлий світ.
Німуе не прокоментувала й цього.
— Можливо, я знаю, де саме джерело того сну. Провіщення Ітліни, прославлений Білий Холод, Час Морозу й Вовчої Завірюхи. Світ, що помирає серед снігу та льоду, аби, як говорить віщування, народитися через віки знову. Очищеним і новим.
— У те, — тихо сказала Німуе, — що світ відродиться, я вірую глибоко. У те, що буде кращим, — не дуже.