Ніж, якого не відпустиш

— Бене? — кажу я, вдивляючись у ніч.

— Так? — каже він, допиваючи свою воду.

— З тобою все добре?

— Ага, — його дихання повертається в норму. — Я призначений для роботи на фермі. Не для спринту.

Я ще раз дивлюся на місяці, менший доганяє більший, дві яскраві плями вгорі, світла досить аби відкидати тіні. Місяцям невідомі біди людей.

Я вдивляюся в себе. Вдивляюся глибоко в свій Шум.

І розумію шо я готовий.

Це останній шанс.

І я готовий.

— Думаю, зараз час, — кажу я. І дивлюся на нього. — Думаю, зараз час, кращого не буде.

Він облизує губи і ковтає воду. Закручує кришечкою пляшку.

— Я знаю, — каже він.

— Час для чого? — питає Віола.

— З чого мені почати? — питає Бен.

— З чого хочеш, — знизую плечима я. — Мені аби правда.

Я чую, як голос Бена збирається, збирається в цілу історію, вибираючи один струмінчик з річки, той єдиний, який розповідає правду, захований так довго і так глибоко, шо я навіть не знав про нього, ціле своє житя не знав.

Тишина Віоли стала набагато тихішою ніж завжди, спокійною як ніч, вона теж чекала, шо він хоче сказати.

Бен глибоко вдихає.

— Шумна зараза не була зброєю спеклів, — каже він. — Це поперше. Зараза вже була тут, коли ми приземлилися. Природне явище, воно в повітрі, завжди було і завжди буде. Ми вийшли з кораблів, і вже на другий день всі чули думки всіх. Уявіть, як ми здивувалися.

Він замовкає, пригадуючи.

— Але насправді не всіх, — каже Віола.

— Тільки чоловіків, — кажу я.

Бен киває.

— Ніхто не знає чому. Донині. Наші науковці були переважно агрономи, а лікарі не могли зрозуміти, яка причина, довго не могли, то був хаос. Просто… хаос, ти не повіриш який. Хаос і розгубленість і Шум Шум Шум, — він чухає собі бороду. — Багато чоловіків порозходилися в дальні поселення, забиралися від Притулку так далеко, як тільки могли прокласти дорогу. Але скоро народ зрозумів, що з цим нічого не зробиш, так що якийсь час ми просто пробували нормально жити, шукали різні способи з цим справитися, різні поселення вибирали різні тактики. Так само як ми зробили, коли зрозуміли, що наші тварини теж говорять, і домашні, і місцеві.

Він дивиться на небо, на цвинтер навколо нас, і на річку, і на дорогу внизу.

— Усе на цій планеті говорило одне з одним, — каже він. — Усе. Такий-от Новий Світ. Інформація цілий час не зупиняється, хочеш ти того чи ні. Спекли це знали, вони привчилися жити з цим, але ми взагалі не були готові. Навіть близько. І забагато інформації може звести людину з розуму. Забагато інформації стає простим Шумом. І він ніколи, ніколи не припиняється.

Він зупиняється і його Шум на місці, ясна річ, завжди на місці, і його, і мій, а тишина Віоли тільки робить їх голоснішими.