Ніж, якого не відпустиш

— Це точно не добрі новини, — каже Віола.

— Це, певно, армія, — каже Бен. — Вони вже мали би бути за пару годин звідси.

— Шо? — кажу я, сахаючись. Віола таксамо відскакує назад.

— Я вам казав, шо часу небагато, — каже Бен.

— Тоді треба йти! — кажу я. — І ти ходи з нами. Ми скажемо людям…

— Ні, — каже він. — Ні. Ви йдіть до Притулку. От і все. Ваш найкращий шанс.

Ми засипаємо його несподіваними питаннями.

— А в Притулку безпечно? — питає Віола. — Від армії?

— А правда шо в них є лікарство від Шуму? — питаю я.

— Там буде зв’язок? Я зможу зв’язатися з кораблем?

— Там точно безпечно? Ти точно знаєш?

Бен підносить руки і зупиняє нас.

— Я не знаю, — каже він. — Я там не був уже двацять років.

Віола випростується.

— Двадцять років? — каже вона. — Двадцять років? — її голос гучнішає. — То як ми тоді можемо знати, шо знайдемо в тому Притулку? Як ми можемо знати, шо він узагалі ще існує?

Я провожу рукою по лицю і думаю, шо це через пустоту на місці, де колись був Манчі, але я розумію, розумію тошо ми не хотіли знати.

— Ми не знаємо, — кажу я, просто кажу правду. — І ніколи не знали.

Віола видає якийсь тихий звук і її плечі никнуть.

— Так і є, — каже вона. — Мабутьтаки, не знали.

— Але надія завжди є, — каже Бен. — Ти завжди маєш надіятися.

Ми обоє дивимся на нього і має існувати слово, яке опише, як ми це робимо, але я його не знаю. Ми дивимся на нього, ніби він говорить чужою мовою, ніби він шойно сказав, шо полетить на один із наших місяців, ніби він каже нам, шо це всьо було нічне жахіття і ось нам кожному по цукерочці.

— Не так і багато є на шо надіятися, Бене, — кажу я.

Він хитає головою.

— А як ви думаєте, шо вело вас уперед цілий час? Шо привело вас аж сюди?

— Страх, — каже Віола.

— Відчай, — кажу я.

— Ні, — каже він, обнімаючи нас обох. — Ні, ні, ні. Ви зайшли дальше, чим більшість людей на цій планеті зайдуть за всьо своє житя. Ви долали перешкоди і небезпеки і то, шо мало вас убити. Ви перегнали армію, і божевільного, і смертельну хворобу, і бачили речі, які більшість людей ніколи не побачать. Як, по-вашому, ви змогли б зайти настільки далеко, не маючи жодної надії?

Ми з Віолою переглядаємось.

— Я розумію, шо ти пробуєш сказати, Бене, — починаю я.

— Надія, — каже він, стискаючи на цьому слові мою руку. — Це надія. Я оце дивлюся в ваші очі і кажу вам, шо для вас ще є надія, надія для обидвох, — він дивиться на Віолу, а тоді знову на мене. — Наприкінці дороги вас чекає надія.

— Ти цього не знаєш, — каже Віола, і мій Шум, як би сильно я не був проти, погоджується з нею.

— Ні, — каже Бен. — Але я в це вірю. Вірю, шо так воно буде. І саме тому це і є надія.

— Бене…

— Навіть якшо ти не віриш, — каже він, — повір, шо я вірю.

— Я повірив би сильніше, якби ти пішов з нами, — кажу я.

— Він шо, не піде? — каже Віола і здивовано сама себе виправляє: — Він що, не піде?

Бен дивиться на неї, відкриває рота, тоді знову закриває.

— Шо то за правда, Бене? — питаюся я. — Шо це за правду мені треба знати?

Бен глибоко і повільно вдихає і видихає через ніс.

— Добре, — каже він.

Але тоді голосне і чисте «Тодде?» звучить з другого берега ріки.

І в цей момент ми замічаємо, шо музика Вуглекопського змагається з Шумом чоловіків, котрі переходять міст.

Там багато чоловіків.

Це, напевно, інше призначення музики. Не чути, як іде хтось інший.

— Віоло? — гукає доктор Снов. — Шо ви тута робите?

Я випростуюсь і дивлюсь. Доктор Снов переходить міст, тримає за руку маленького Джейкоба, веде за собою групу чоловіків, котрі схожі на менш приязні версії самих себе, і вони всі нас оглядають, і бачать Бена, і бачать шо ми з Віолою говоримо з ним.

І їхній Шум стає різних кольорів, коли то шо вони бачать починає набувати для них якогось смислу.

І я бачу шо в деяких із них є зброя.

— Бене? — тихенько кажу я.

— Тобі треба тікати, — на видиху вимовляє він. — Тобі треба тікати, вже.

— Я від тебе не піду. Більше ніколи.

— Тодде…

— Запізно, — каже Віола.

Бо вони вже біля нас, пройшли міст і йдуть до кущів, які насправді нас більше не ховають.

Доктор Снов приходить перший. Він оглядає Бена.

— І хто б це міг бути?

І звук його Шуму геть не радісний.