Ніж, якого не відпустиш

— Вони не могли витримати тишину, — каже Віола, її голос безвиразний. — Вони не могли витримати того, що жінки знали все про них, а вони не могли нічого дізнатися про жінок.

— Деякі чоловіки так думали, — каже Бен. — Не всі. Не я, не Кілліан. У Прентісстауні були хороші чоловіки.

— Але так думали достатньо чоловіків, — кажу я.

— Так, — киває він.

Ше одна пауза, і в ній таксамо правда пробує проявитися.

Нарешті. Раз і назавжди.

Віола хитає головою.

— Ви кажете?.. — питає вона. — Ви реально кажете?..

Ну і от.

От і все, шо за цим стояло.

От і то шо росло в мене в голові, відколи я пішов з болота, побачив у спалахах чоловіків по дорозі, найчіткіше в Метью Лайла, але також і в реакціях кожного хто чує слово Прентісстаун.

От і вона.

Правда.

І я цього не хочу.

Але я всеодно кажу.

— Коли вони повбивали спеклів, чоловіки Прентісстауна повбивали жінок Прентісстауна.

Віола зойкає, хоть вона і сама це була вгадала.

— Не всі чоловіки, — каже Бен. — Але багато хто. Вони прогнулися під мера Прентісса і проповідування Аарона, котрі казали, шо все приховування — зло. Вони вбили всіх жінок і чоловіків, які пробували їх захистити.

— Мою маму, — кажу я.

Бен просто киває, піттвержуючи.

Мені стає недобре в животі.

Моя мама вмерла, її вбив чоловік, якого я, певно, бачив кожен день.

Мені треба присісти на надгробок.

Мені треба подумати про шось інше, просто треба. Треба засунути шось інше в свій Шум, аби витримати.

— Хто така Джессіка? — кажу я, пригадуючи Шум Метью Лайла з Дального Кута, пригадуючи жорстокість із нього, Шум, який тепер цілком логічний, навіть попри тошо він взагалі нелогічний.

— Деякі люди розуміли, шо нас чекає, — каже Бен. — Джессіка Елізабет була нашою головою, вона бачила, звідки віє вітер.

Джессіка Елізабет, думаю я. Ньюелізабет.

— Вона організувала деяких дівчат і молоччих хлопців, підбила їх тікати через болото, — продовжує Бен. — Але вона з жінками і чоловіками, які залишилися при своєму розумі, не встигли піти, бо люди мера напали.

— І це був кінець, — кажу я, відчуваючи шо заніміваю. — Ньюелізабет став Прентісстауном.

— Твоя ма’ ніколи не думала, що таке станеться, — каже Бен, сумно усміхаючись якомусь своєму спогаду. — Вона була така повна любові, повна надії на добро в інших, — він перестає усміхатися. — І настав момент, коли було вже запізно тікати, але ти був замалий, аби кудись вислати тебе, такшо вона віддала тебе нам, попросила тримати тебе в безпеці, шо би там не було.

— А як життя в Прентісстауні тримало мене в безпеці? — піднімаю очі я.

Бен дивиться просто на мене, смуток повсюди навколо нього, його Шум такий ним обтяжений, шо мені дивно, як це він взагалі стоїть.

— Чого ви не пішли? — питаюся я.

— Бо ми теж не думали, що вони нападуть, — він потирає лице. — Ну, я не думав, бо нам треба було розвивати ферму, і я думав, що пронесе, перш ніж станеться щось насправді погане. Я думав, то все просто чутки і параноя, зокрема тошо розказували про твою ма’, я до останнього так думав, — він хмуриться. — Я помилявся. Я був дурний, — він відводить погляд. — Я добровільно осліп.