Ніж, якого не відпустиш

35. Закон

— Це Бен, — кажу я, голоснішаючи свій Шум, аби перекрити всі запитаня від чоловіків.

— І ким же цей Бен був удома? — питає доктор Снов, дивлячись пильно й насторожено.

— Бені мій та’, — кажу я. Бо це правда, нє? І це просто важливо. — Мій батько.

— Тодде, — я чую, як Бен каже ззаду мене, в його Шумі багато різних почутів але восновному настороженість.

— Твій батько? — каже бородатий чоловік ззаду доктора Снов, його пальці напружуються на прикладі рушниці, хоть він її не піднімає.

Покишо ні.

— Тобі варто би обережно вибирати батьків, Тодде, — поволі каже доктор Снов, піттягуючи Джейкоба блище до себе.

— Ти казав, що хлопець із Дальнього Кута, — каже третій чоловік із пурпурною родимкою під оком.

— Так нам сказала дівчинка, — доктор Снов дивиться на Віолу. — Правда, Ві?

Віола дивиться на нього, не відвертається, але нічо не каже.

— Не можна вірити словам жінки, — каже борода. — Цей чоловік із Прентісстауна, я таких бачив.

— Він веде до нас армію, — каже родимка.

— Хлопчик невинний, — каже Бен, і коли я повертаюся, то бачу його руки в повітрі. — Я вам потрібен.

— Поправочка, — каже борода, його голос лютий і лютішає. — Ти нам не потрібен.

— Хвилинку, Ферґале, — каже доктор Снов, — тут щось не так.

— Ти знаєш закон, — каже родимка.

Закон.

Дальній Кут також патякав про закон.

— А ще я знаю, що це не є нормальні обставини, — каже доктор Снов, тоді повертається до нас. — Треба принаймні дати їм можливість висловитися.

Я чую, як Бен набирає повітря.

— Ну, я…

— Не тобі, — перебиває борода.

— То що сталося, Тодде? — каже доктор Снов. — І зараз раптом стало дуже важливо, щоб ти казав нам правду.

Я перевожу погляд з Віоли на Бена, тоді знов дивлюся на Віолу.

З чийого боку розказувати правду?

Я чую клацаня затвору. Борода підняв рушницю. І ще один чи двоє ззаду нього.

— Що довше ви чекаєте, — каже борода, — то більше виглядаєте на шпигунів.

— Ми не шпигуни, — швидко кажу я.

— Армію, про яку розказувала твоя дівчинка, бачили: вона зараз марширує прирічною дорогою, — каже доктор Снов. — Один із наших розвідачів повідомив, що вони менш ніж за годину від нас.

— О ні, — я чую шепіт Віоли.

— І вона не моя дівчинка, — тихо кажу я.

— Що? — каже доктор Снов.

— Що? — каже Віола.

— Вона сама своя дівчинка, — кажу я. — Вона нікому не належить.

І нарешті Віола полюцьки глянула на мене.

— То деталі, — каже родимка. — На нас іде армія Прентісстауна, в кущах ховається чоловік із Прентісстауна, та ще маємо прентісстаунського хлопця, котрий пробув поміж нами останній тиждень. Як на мене, то це все виглядає страх як підозріло.

— Він був хворий, — каже доктор Снов. — І прибув сюди непритомний.

— Це ти так кажеш, — каже родимка.

Доктор Снов повільно-повільно повертається до нього.