Ніж, якого не відпустиш
- Автор: Несс Патрик
- Серия: Ходячий Хаос #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7661-91-6
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Ніж, якого не відпустиш». Краткое содержание книги:
Житя дорівнює бігу, і коли ми перестанемо бігти, може тоді взнаємо, шо житя скінчилося.
— Давай, Тодде, — гукає Віола, оглядаючись через плече. — Будь ласка, швидше.
Я нічого не кажу.
Я біжу.
Ми спускаємося з горба і виходимо назад до річки. Знову. А з іншого боку дорога. Знову.
Завжди одної і тої самої.
Річка гучніша, ніж раніше, вона тута бурхливо тече, але кому яка різниця? Яка взагалі різниця?
Житя несправедливе.
Несправедливе.
Взагалі геть зовсім.
Воно беззмістовне, і дурацьке, і в ньому лише стражданя і біль, і люди, котрі хочуть тобі зла. Не можна любити нічого, нікого, бо це всьо від тебе просто заберуть, зруйнують, а ти лишишся сам і будеш постійно битися, постійно бігти, аби лише вижити.
Нічого доброго в цьому житі нема. Взагалі нічого доброго.
Який, бліна, сенс?
— Сенс у тому, — каже Віола, зупиняючись напівдорозі в густих чагарниках, аби дуже сильно вдарити мене в плече, — що йому було настільки не байдуже до тебе, що він, можливо, пожертвував собою, і якщо ти просто ЗДАСИСЯ, — цю частину вона викрикує, — тоді ти ніби скажеш, що ця пожертва для тебе нічого не вартує!
— Ов, — кажу я, потираючи плече. — Але нащо йому жертвувати собою? Чому я маю знову його втратити?
Вона підходить блище до мене.
— Ти думаєш, ти єдиний когось втратив? — каже вона небезпечним шепотом. — Ти забув, що мої батьки теж загинули?
Забув.
Я реально забув.
Я нічо не кажу.
— Ти єдиний, хто в мене тепер є, — каже вона, її голос дотепер злий. — А я єдина, хто є в тебе. Я теж зла, що він пішов, і зла, що мої батьки загинули, і зла, що ми взагалі вирішили полетіти на цю планету, але так воно вже сталось, і дуже погано, що ми з тобою в цьому гівні тільки двоє, але нічого з цим не зробиш.
Я все ще нічо не кажу.
Але от вона стоїть собі, і я дивлюся на неї, реально дивлюся, напевно перший раз відколи я побачив, як вона ховається біля колоди там на болоті, ще ото коли я подумав, шо вона спекл.
Ціле життя тому.
Вона ще не встигла особливо замаститися за той час, шо минув відколи ми вибігли з Вуглекопського (тільки вчора, це було тільки вчора), але в неї на щоках бруд, і вона худіша чим була, і під очима в неї темні плями, волосся скуйовджене і сплутане, її руки покриті чорнющою сажею, а на її сорочці зелена пляма від трави, просто спереду — вона якось упала, — і на губі в неї поріз, гілкою вдарило, коли ми бігли з Беном (а залатати цю рану вже не було чим), і вона дивиться на мене.
І каже мені шо вона єдине шо я маю.
І шо я єдине шо вона має.
І я трошки розумію, шо це таке.
Кольори мого Шуму міняються.
Її голос лагіднішає, але ненабагато.
— Бена нема, Манчі нема, моїх мами й тата нема, — каже вона. — І я це ненавиджу. Я це ненавиджу. Але ми вже майже прийшли. І якщо ти не здасися — то і я не здамся.
— Ти віриш, шо в кінці дороги є надія? — питаюся я.
— Ні, — просто каже вона, відводячи погляд. — Ні, не вірю, але все одно йду, — вона дивиться на мене. — Ти йдеш зі мною?
Мені не треба відповідати.
Ми біжимо дальше.
Але.
— Треба зійти на дорогу, — кажу я, віттягуючи назад чергову гілку.
— Але армія, — каже вона. — І коні.
— Вони знають, куда ми йдемо. Ми знаємо, куда вони йдуть. Ми, здається, до Притулку йдем одною дорогою.
— І ми їх почуємо, — погоджується вона. — І дорогою буде швидше.
Дорогою швичче.
А тоді вона каже:
— Тоді давай назад на ту довбану дорогу і ходімо до Притулку.
Я усміхаюся, трошки:
— Ти сказала довбану, — кажу я. — Ти реально сказала довбану.
І ми сходимо на довбану дорогу, так швидко, як нам дозволяє наша втома. Це та сама запорошена, покручена, деколи багниста річкова дорога, з якої ми зійшли багато миль тому, і навколо нас той самий листяний, дерев’янистий Новий Світ.
Якби ви тута просто приземлилися і не знали нічого ні про шо, ви могли би насправді подумати, шо це Едем.
Навколо нас широка долина, рівна унизу, де річка, але на віцтані горби починають трохи піднімати її верх, обгороджувати. Горби підсвічені тільки місячним світлом, нема ні сліду якихось далеких поселень, чи взагалі будьяких поселень, в яких донині світиться світло.
Нема ні сліду Притулку, але ми в найнищій точці долини, такшо нам взагалі небагато видно через закрути дороги, ні вперед ні назад. Ліс таксамо вкриває обидва береги, вони заросли практично повністю, такшо є спокуса подумати, шо Новий Світ спорожнів і всі поїхали, залишивши після себе тільки дорогу.