Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Надто вже спокусливою виявилася перспектива. Знаю, напругу відчували всі. Неначе в кімнаті враз увімкнулися два магнітних полюси. І мені було цікаво, в який бік повернуть ошурки.

Флора кинула на мене швидкий погляд. Навряд чи вона за ніч змінила свою думку — якщо, звісно, не трапилося нічого нового. Ні, я був певен, що передбачив наступний крок.

І не помилився. Почув, як вона сказала щось про спрагу та келих вина. Флора, напівповернувшись, ступила крок у мій бік, ніби чекала, що Фіона піде з нею. Коли цього не сталося, вона на мить завагалася, раптом опинившись у центрі уваги всього гурту. Збагнувши це, вона швидко прийняла рішення, усміхнулась і рушила в мій бік.

— Корвіне, — мовила Флора. — Гадаю, я б не відмовилася від келиха вина.

Не повертаючи голови та не відриваючи погляду від сцени, що розгорнулася переді мною, я гукнув через плече:

— Рендоме, налий, будь ласка, Флорі келих вина.

— Звісно, — відказав він, і я почув хлюпання рідини.

Не всміхаючись, Флора кивнула та пройшла праворуч од мене.

Чотири на чотири: залишалася тільки люба Фіона, сяючи посеред кімнати. Вона чудово розуміла ситуацію і насолоджувалася нею. Сестричка миттєво повернулася до овального свічада у темній, ретельно вирізьбленій рамі, що висіло між двома найближчими рядами полиць. Вона підправляла неслухняне пасмо волосся, що кучерявилося на лівій скроні.

Щось срібно-зелене сяйнуло між червоно-золотими геометричними візерунками килима там, де стояла її ліва нога.

Мені захотілося вилаятись і всміхнутися водночас. Як справжнє стерво, вона знову з нами гралася. Фіона залишалася дуже помітною... Нічого не змінилося. Так і не вилаявшись і не всміхнувшись, я рушив уперед — і вона знала, що я вчиню саме так.

Але Джуліан також підійшов, зробивши це швидше за мене. Він стояв ближче до Фіони, тому міг помітити її порух на частку секунди раніше.

Джуліан підняв прикрасу, м'яко похитуючи її в руках.

— Твій браслет, сестричко, — доброзичливо мовив він. — Здається, ця дурничка зісковзнула з твого зап'ястка. Ось, дозволь мені.

Вона простягнула до нього руку і всміхнулася з-під опущених вій, доки він застібав смарагдовий ланцюжок. Впоравшись із цим, узяв її руку долонями і заходився повертати до свого кутка, звідки інші кидали косі погляди, вдаючи, одначе, що переймаються тільки власними справами.

— Гадаю, тебе розважить жарт, який ми от-от розкажемо, — почав він.

Коли Фіона звільнила руку з його обіймів, її усмішка стала ще ширшою.

— Дякую, Джуліане, — відповіла вона. — Впевнена, що добре посміюся, коли почую його. Боюсь, як завжди, — останньою. — Вона повернулася і взяла мене за руку. — Але відчуваю, що зараз більше хочу випити вина.

Я повів її зі собою, щоб освіжити келих. П'ять на чотири.

Джуліан, який не любить показувати власні емоції, через кілька секунд прийняв рішення приєднатися до нас. Наповнив собі келих, ковтнув з нього, а тоді, подивившись на мене десять чи п'ятнадцять секунд, мовив:

— Гадаю, всі уже зібралися тут. Коли ти плануєш перейти до того, що намислив?

— Не бачу причини відкладати справу, — відповів я. — Тим більше, всі уже з вином. — І підвищив голос, щоб мене почули по той бік кімнати. — Час настав. Влаштовуйтеся зручніше.

Підтягнулися всі решта. Принесли стільці й умостилися на них. Розлили ще вина. За хвилину родина стала уважними слухачами.

— Дякую, — мовив я, коли стихли останні хвилювання. — Мені є багато чого сказати — дещо навіть на повен голос. Перебіг нашої розмови залежатиме від її плину, тож починаймо просто зараз. Рендоме, перекажи їм те, чим поділився зі мною вчора.

— Гаразд.

Я перемістився на стілець, а Рендом сів на моє місце на чолі столу. Відкинувшись назад, я знову слухав історію про те, як він спілкувався з Брандом і намагався врятувати його. Брат переповідав скорочену версію, позбавлену додаткових міркувань, що ніяк не йшли з моєї голови, відколи Рендом закинув їх туди. І хоча він їх не озвучував, німотне розуміння прихованих сенсів було доступне всім. Я про це знав. Ось головна причина, чому я захотів, щоби першим заговорив Рендом. Якби я просто спробував поділитися своїми підозрами, то — не сумніваюся — всі вирішили б, що так прагну втілити перевірену часом стратегію відволікання уваги. І тоді можна було б практично почути металевий брязкіт, з яким їхні мізки закриваються переді мною. Тому, попри те, що вони вважатимуть: Рендом скаже все, чого б я від нього не захотів, — його вони слухатимуть. Вони гратимуться з ідеями, спробують передбачити, з якою метою я скликав таку нараду. Вони дозволять певним думкам оселитися в голові — й прорости подальшими фактами. А ще цікавитимуться, чи можемо ми надати докази.